Юрій Сорока - Походи Богдана Хмельницького. 1648–1654

У той самий день Богдан Хмельницький, а з ним найближчі соратники, всього кілька сотень чоловік, вирушили на Січ — назустріч війні та славі. Саме ці люди зовсім скоро мали скласти ядро козацько — селянської армії, що виведе Україну з — під влади феодальної Речі Посполитої й примусить населення України від Львова до Дикого Поля з гордістю відчути свою належність до козацького вільного племені, а не обездоленого кріпацтва.

Прибувши до Запоріжжя, Богдан Хмельницький зрозумів, що не зможе зупинитися у Січі. Свавілля польської влади і цілковите домінування над козацьким військом докотилося навіть сюди, до Запоріжжя, котре споконвіку було відоме, як дика степова вольниця. Тепер у Січі стояв польський гарнізон, який, без сумніву, приклав би максимум зусиль для того, аби захопити Хмельницького й передати у руки магнатів. Тож Богданом було прийняте рішення зупинитися табором на острові Буцький, що його розташовано неподалік від Микитиного Рогу (нині місто Нікополь), де стояла у 1647 році Запорізька Січ.

Звідси й полетів в Україну заклик приєднуватися до бунтівного чигиринського сотника усім, кому була небайдужа доля поневоленого козацького народу. І заклик цей знайшов підтримку як серед козаків, так і серед селян, становище яких у маєтках польських панів було вкрай важким. Не сидів склавши рук і Хмельницький. Вже на початку січня 1648 року він прийняв рішення атакувати в Січі польську залогу, що складалася з лояльної до влади частини Черкаського полку реєстрового козацтва й полку королівських драгун під командуванням полковника Рурського. Крихітний реґімент Хмельницького залишив зроблені нашвидкуруч укріплення і сміливо виступив назустріч воякам Рурського. У сутичці, що відбулася, майже усі реєстровці Черкаського полку перейшли на бік бунтівного сотника, а сам Гурський, втративши близько тридцяти драгунів убитими, змушений був утікати до Крилова. Богдан Хмельницький у супроводі свого війська, що значно виросло за рахунок козаків Черкаського полку, під першими здобутими у поляків штандартами й хоругвами, вступив до Запорізької Січі. Цей перший, нехай і невеличкий тріумф окрилив його. Перед собою він бачив обличчя запорожців і читав на них підтримку своїм діям й приговор Речі Посполитій. Повстання, котре згодом обернеться на Національно — визвольну війну, почалося.

У козаків з'явився новий гетьман, обраний козацьким товариством, при арматі, вільними голосами всупереч постановам, що їх давали з Варшави, забороняючи козацьке самоврядування. Разом з такими втішними вістями донесли посланці з Січі й універсал новообраного гетьмана, у якому він закликав український народ до повстання проти польської шляхти. З розумінням відгукнулися на цей універсал ті, хто вважав себе козаками. Удень і вночі, комонними і пішими пішли вони до Запоріжжя, незважаючи на прийняті поляками перестороги у вигляді гарнізонів Кодака і Трехтемирова, на розкидані коронним гетьманом у степу чати, щоб перекрити дорогу на Січ.

Одночасно з накопиченням сил на Микитиному Розі Хмельницький почав пошук союзників для майбутньої війни. Без них він ще не міг протистояти коронному війську. Задля цього Хмельницький виїхав у Крим. І якщо з першого погляду такий крок гетьмана виглядає дивним, адже Кримське ханство завжди було ворогом козаків, то, якщо більш прискіпливо придивитися до дій Хмельницького, стає зрозумілим, що він вчинив як геніальний дипломат. І справа тут знову ж таки у королівських листах, що потрапили до рук Хмельницького. Виходячи з них, у хана було два шляхи: підтримати козацтво у боротьбі проти Польщі або відмовити Хмельницькому і стати перед небезпекою нападу з боку і Польщі, і козацтва. Бо ж пам'ятаєте, саме до такого нападу в листах, скріплених королівською печаткою, закликав козаків Владислав IV. Як відомо, Іслам—Ґерай вибрав перше і, виставивши Хмельницькому вимогу залишити у якості заручника в Бахчисараї його старшого сина Тимофія, відрядив до Січі одного зі своїх найвпливовіших сановників, мурзу Тугай — бея. Дуже скоро Тугай — бей виступив на Запоріжжя. Кількість його нукерів не була надто великою, але навіть не їх кількість була важливою. Союз між козацьким гетьманом і ханом ставав реальністю — це найбільше гріло душу Хмельницькому.

Що ж вчинив для припинення козацького бунту Микола Потоцький, коронний гетьман Речі Посполитої, котрому було більш аніж кому іншому у Польщі відомо про небезпеку, що насувалася на нього з Запорізьких степів? Існує думка, що Потоцький занадто легковажно поставився до можливості майбутньої війни з козаками, хоча навряд чи така точка зору є цілком справедливою. Коронному гетьману, котрий приймав участь у придушенні козацьких виступів Пав люка і Остряниці, а в битві при Кумейках у 1637 році мало не загинув (кулю з козацького мушкета затримали піхви його шаблі), була як нікому іншому зрозуміла небезпека для Польщі від виступу козаків. Про тверезу оцінку подій Потоцьким говорять і наступні дії коронного гетьмана. Він до останнього намагався відмовити Хмельницького від повстання, надіславши до нього на Січ в середині квітня ротмістра Хмелецького, чиї добрі відносини з козацьким ватажком були відомі полякам. Проте дружба з Хмельницьким не допомогла ротмістру. На пропозицію козакам залишити Січ і розійтися Хмельницький відповів без дипломатичних реверансів — він запропонував самому Потоцькому і решті панів забиратися з України геть. Миколі Потоцькому не залишилося нічого іншого, як підійти до кордону України й закрити усі шляхи, що вели з Запоріжжя «на волость». З огляду на те, що під орудою польського гетьмана, ядро сил котрого зупинилося у Черкасах, було добре вишколене й добре озброєне п'ятнадцятитисячне військо, його дії були цілком виваженими. Та ні поінформованість, ні перевага у військовій силі, ані заходи по недопущенню козаків в Україну не врятували Миколу Потоцького від краху.