Юрій Сорока - Походи Богдана Хмельницького. 1648–1654

Напевне немає серед читачів людини, яка б не чула легенду про Івана Сусаніна — костромського селянина, котрий вчинив справжній подвиг, заманивши в ліси Московщини у 1613 році польське військо. Поляки намагалися відшукати село Домнино, що у ньому на той час переховувався Михайло Федорович, перший московський цар династії Романових. Заведені в болотисті хащі, поляки і литовці (читай поляки і козаки) стратили Сусаніна за відмову вказати шлях. Одразу слід зауважити: легенда про Івана Сусаніна — це лише легенда, вона жодним чином не доведена академічною наукою. А проте досить багато істориків як в Україні, так і в Росії схиляються до думки, що прообразом Івана Сусаніна став козак Богдана Хмельницького Самійло Зарудний (за іншою версією Микита Галаган). Про цю людину нам відомо значно менше, аніж про міфічного Івана Сусаніна. Але саме він вчинив героїчний вчинок, котрий пізніше імперська наука припише селянину з Костромської губернії, змінивши не тільки ім'я героя, а й місце й час події. В 1648 році під Корсунем Самійло Зарудний свідомо пішов на тортури, а потім і страту, примусивши Потоцького повірити, що прохід крізь Горохову Діброву безпечний. Поляки, у верхівці війська яких не було єдності, а дії коронного гетьмана піддавалися критиці з боку Мартина Калиновського і решти командирів, після короткої наради вирішили не приймати бій під Корсунем і вирушили за Самійлом Зарудним до своєї загибелі.

Можна стверджувати, що поразка коронного війська сталася опівдні 16 травня, усього за кілька годин після того, як воно покинуло табір під Корсунем. Пастка зачинилася, і військо, котре могло б витримувати облогу Хмельницького, знаходячись в укріпленому таборі, було майже до ноги вибито козаками і їх союзниками, як і минулого разу. Міф про непереможність залізних колон коронного війська Речі Посполитої захитався під ударами козацьких шабель.

Наслідки перших двох битв у цій війні були для поляків катастрофічними. Коронне військо фактично перестало існувати. Як вказується у літописі Самійла Величка, козаки захопили у полон обох гетьманів — коронного Миколу Потоцького і польного Мартина Калиновського. В полоні також опинилися 80 знатних шляхтичів, 127 командирів найманого війська і 8500 рядових жовнірів. Трофеї Хмельницького також вражали. Окрім захоплених раніше, йому дісталася 41 гармата зі спорядженням, 94 корогви, велика кількість возів зі спорядженням, військовими припасами та зброєю, сотні коней. Долі полонених поляків не можна позаздрити — усі вони мусили йти в татарську неволю в якості плати козацького гетьмана за допомогу хана. Натомість Хмельницький тепер мав велику, добре озброєну і загартовану в боях армію, з допомогою якої мав намір покласти кінець польському пануванню в Україні. На обрії поставала заграва Пилявецької битви.

Лівобережжя палало сотнями смолоскипів, що на них перетворились палаци й фільварки польської шляхти після того, як Україною розійшлися чутки про блискучі перемоги Хмельницького під Жовтими Водами і Корсунем. Вельможне панство покидало все нажите й утікало світ за очі, рятуючись від рук тих, кого зазвичай вважали нижчими від людини і називали бидлом. Фактично повстання на Лівобережжі набрало масштабів некерованого стихійного лиха. Сотні, а може й тисячі тих, хто мав хоч якесь відношення до польського панства або іудейського племені, поплатилися життям за роки знущань над українським народом. Страшним був для шляхти і іудеїв Лівобережної України травень 1648 року, воістину страшним. І навіть не Богдан Хмельницький чинив над ними розправу, а люди, котрі жили під їхньою владою і тепер почули у собі силу, а разом з нею і пекучу жагу помсти за роки утисків і знущань. В Ніжині і Чернігові, Батурині і Стародубці полилася кров панів, виросли палі й шибениці з тілами скатованої шляхти. Іноді повстанці навіть занадто розходилися — будь — хто з більш — менш значних людей міг потрапити в халепу, якщо не те що виступав проти Хмельницького, а лише недостатньо голосно захоплювався ним. Сотнями вихрещувалися в православну віру іудеї, аби вислизнути з кривавих пазурів немилосердних катів, що на них перетворилися ті, хто ще учора схиляв перед ними голову, прохаючи у борг або намагаючись відкласти виплату боргу старого. Яскравим прикладом страшної бійні, вчиненої повсталим людом Лівобережжя над іудеями, може слугувати документ, що його історія донесла до нас. Належить він перу рабина Ганновера, очевидця подій. Саме він назвав масову втечу іудеїв з Лівобережжя «другим виходом племені обраного». Що ж до долі тих з племені іудеїв, котрі не змогли уникнути рук козацьких, рабин Ганновер наводить сумні приклади їхньої страшної долі: «…багато общин, з тих котрі лежали за Дніпром, близько від місць, що їх охопила війна, як то Переяслав, Баришівка, Пирятин, Лубни, Лохвиця, не вспіли утекти і були знищені в ім'я Боже, і загинули серед мук страшних і гірких вельми. З одних зідрана шкіра, а тіла їх викинуто на їжу псам, другим відрубані руки і ноги, а тіла їх кинуто на дорогу, і їх переїздили вози і топтали коні… Не інакше вчиняли з поляками, особливо з їх ксьондзами… Повбивали на Задніпрянщині тисячі жидівських душ…»