Юрій Сорока: Походи Богдана Хмельницького. 1648–1654

Богдан Хмельницький знаходився під Жванцем від початку вересня, і до моменту падіння Сучави зумів за допомогою власних полків і татарських орд Іслам—Ґерая надійно блокувати польське військо. Цьому сприяв і той факт, що козаки покійного Тимоша протягом облоги завдали військам семиградського князя Дьєрдя II Ракоці й молдавського господаря Григорія Штефана настільки тяжкі удари, що ті не змогли виконати обіцянку, дану Яну Казимиру, — прислати йому на допомогу значні відділки війська, — обмежившись трьома тисячами найманої угорської піхоти й легкої кінноти.

Від початку бойових дій Хмельницький, добре пам'ятаючи, що кримський хан завжди був союзником непевним, тримався таким чином, щоб убезпечити себе від можливої зради Іслам—Ґерая. Гетьман вирішив діяти супротив хана його ж зброєю, тобто з наміром ослабити взаємно татарське й польське військо, отримуючи від цього власну користь. Під різними приводами Хмельницький намагався примусити татар почати дії проти поляків першими. Частково план гетьмана вдався. Татари щільно оточили королівський табір і почали його облогу. Поляки при цьому опинилися в досить скрутному становищі — майже одразу у їхньому таборі почала відчуватися нестача продовольства й фуражу, люди стали хворіти. У сутичках, котрі відбувалися між татарами й поляками, гинули сотні бійців з обох сторін. Тим часом Хмельницький отримав важливе для себе повідомлення: 1 жовтня Земський собор у Москві нарешті прийняв рішення розпочати переговори про протекторат над Україною і військову допомогу козакам проти поляків. Це рішення московських бояр вплинуло безпосередньо й на перебіг Жванецької битви — як позитивно, так і негативно. Позитивно тому, що князь литовський Януш Радзивілл, котрий готувався вирушити з Литви в Україну на допомогу королю, вимушений був відмовитися від задуму під загрозою інтервенції московського війська проти самої Литви. З негативних же результатів зближення з Московським царством можемо відмітити перший і найголовніший — повний розрив союзного договору між Хмельницьким та Іслам—Ґераєм. Отримавши звістку про переговори Хмельницького з московітами, хан одразу ж припинив бойові дії проти поляків і почав переговори з Яном II Казимиром. Ми можемо припустити, що московська загроза стала лише останньою краплею, адже Іслам—Ґерай досить давно і явно демонстрував своє невдоволення союзом з козаками. Тож можливий протекторат Москви над Україною він розцінив як елементарний привід для розриву з Хмельницьким. Домовленості між ханом і королівською ставкою було досягнуто дуже скоро, чому без сумніву сприяло як небажання татар допомагати Хмельницькому, так і скрутне становище польського війська. 15 грудня 1653 року, отримавши від короля контрибуцію у розмірі 100 тисяч польських злотих, а також таємний дозвіл монарха Речі Посполитої грабувати й брати ясир з Волині протягом сорока днів, Іслам—Ґерай знявся зі Жванця і повів свої орди до Криму, щедро поливаючи кров'ю вбитих і сльозами поневолених свій шлях українською землею.

Окремо варто зупинитися на подіях, що відбулися після розриву між татарами й козаками. Не секрет, що необхідність мати бусурман за союзників гнітила не тільки Хмельницького і генеральну старшину, а й основну масу козацької сіроми. Крім того факту, що козаки як оборонці й поборники православної віри мали за свій обов'язок споконвічну боротьбу з мусульманами, а українське поспільство сотнями літ потерпало від хижацьких набігів людоловів з Криму, Буджаку та Білгородської орди, татари протягом усієї війни показували себе ненадійними союзниками. Тож Хмельницький не міг не розуміти — союз цей непевний і скоро має розсипатися. Але навіть розуміючи це, гетьман не очікував на таку підлу зраду Іслам—Ґерая, яка відбулася після ухвалення ним угоди з королем Польщі. На очах гетьмана Ян Казимир розрахувався з колишніми союзниками козаків життями й майном десятків тисяч гетьманських підданих, а татари, раді такому рішенню, не забарилися скористатися ним.

Тактика татар під час захоплення ясиру, що пізніше за дзвінку монету реалізовувався на невільницьких ринках Криму й Буджаку, була простою, доволі ефективною і вкрай жорстокою. Орда пересувалась, розтягнувшись на кілька десятків верст завдовжки, і при цьому ділилася на дві частини. Перша частина залишалася охороняти обоз і простувала далі попереднім курсом, а друга частина утворювала два крила, праворуч і ліворуч обозу. Ці крила й ставали страшним лихом для будь — якого поселення, котрому довелося трапитися на шляху ординців. Людолови були безжальними. Все, що могло бути придатним, грабувалося, включаючи навіть непоказний селянський одяг, посуд та пожитки. Все населення, котре могло самостійно пересуватися, захоплювалося в полон. Старі, немічні й малі, які були не в змозі здолати дорогу до неволі, нещадно вбивалися. За татарами лишалися лише попіл та трупи. Вбивали навіть свиней, гребуючи згідно з мусульманськими традиціями брати тварин у здобич. Пройшовши таким чином відстань у кілька десятків верст, ординці поверталися до обозу, замінюючи тих, що охороняли обоз. І все повторювалося знову.