Юрій Сорока - Походи Богдана Хмельницького. 1648–1654

Фортеця трималася мужньо. Козацький гарнізон, котрий значно поступався нападникам у силі, тримався, не дивлячись на намагання поляків, волохів і семиградців якнайскоріше вгамувати опір. Колони атакуючих вояків знову й знову кидалися до мурів фортеці, встеляли її передові укріплення своїми понівеченими тілами, але не могли приборкати непокірну залогу. Атака за атакою розбивалися об стіни Сучави. Злагоджено відповідали козаки Хмельниченка мушкетними залпами, швидко очищували стіни й галереї від тих ворогів, котрим вдалося пройти рів і вдертися на мури. Влучно била артилерія фортеці, завдаючи шкоди атакуючим або відступаючим ворогам. Проте, хоч і бачив син Хмельницького успіхи оборонців Сучави, але не міг не розуміти, що без значних підкріплень утримати фортецю буде не в змозі. Тому й писав кілька разів батькові у Чигирин листи, у яких прохав допомоги. Що відчував Богдан, читаючи ці листи улюбленого старшого сина? Чому не прийшов на допомогу?

На жаль, для самого Богдана Хмельницького, популярність якого серед козацької старшини значно зменшилась у порівнянні з 1648 роком, ситуація була далеко не простою. Старшина відкрито відмовлялася коритися, заявляючи, що Сучавська кампанія згубна для війська й не потрібна Україні. Багато хто з полковників і навіть генеральної старшини дозволяв собі сперечатися з гетьманом на нарадах, присвячених молдавському питанню й облозі Сучави. Широкого розголосу, наприклад, набув випадок, коли під час походу на Жванець до Хмельницького у шатро увірвалися полковники, обурені рішенням гетьмана йти до сина на виручку. «Доки за сином будеш ходити, України позбудешся!» — сказав тоді гетьману новопризначений черкаський полковник Яцько Пархоменко. У відповідь на це Хмельницький вихопив шаблю й одним ударом відсік Пархоменку руку вище ліктя. Звичайно, цей факт демонструє нам, що гетьман утверджував свій авторитет серед війська, не гребуючи нічим. Проте Хмельницький все ж розумів доцільність сказаного — велике військо до Сучави посилати не можна, а дрібний відділок у 2–3 тисячі козаків не вирішить проблеми. Саме тому Тиміш залишився без підтримки батька перед лицем 30–тисячного ворожого війська.

Тим часом події стрімко розвивалися. 10 вересня почалися найтяжчі бої від початку облоги. Спочатку Хмельниченко, не лякаючись чисельної переваги противника, вирішив атакувати його п'ятитисячним відділком козацтва і навіть досяг певного успіху — козаки захопили ворожі позиції на кількох ділянках оборони семиградців, порубали жовнірів і відкрили вогонь з їхніх же гармат по ворогу, який кинувся на підмогу воякам Петки й Камені. Але розвинути успіх не вдалося. Після потужної контратаки козакам довелося відступати до своїх укріплень, при цьому вони понесли відчутних втрат. Союзники вирішили використати замішання, котре вчинилося в козацькому стані після невдалої вилазки. Ранком 11 вересня вони поновили штурм, кинувши на козацькі вали усі наявні сили піхоти і драгунів. Однак перемога, на яку так розраховував Штефан, не далася в руки одразу. Після запеклих атак на козацькі позиції втрати союзників просто вражали: 1500 молдаван, волохів і семиградців, 800 поляків. Очевидці писали про те, що польські трупи повністю заповнили рів перед козацькими шанцями. У польських драгунів залишився живим лише один капітан, а всі інші офіцери загинули. Незабаром почалися сварки між поляками та їхніми союзниками щодо того, хто ж винен у невдачі штурму. Не додала союзникам бойового духу і наступна ніч. Козаки, користуючись темрявою, здійснили чергову вилазку й атакували артилерійський блокгауз перед польськими шанцями, добре прорідивши жовнірів його королівської мосці. І хоч захопити блокгауз не вдалося, вилазка була цілком успішною. Окрім того, що завдали значної шкоди полякам, козаки захопили трофеї, серед яких був порох. А саме його нестача була на той час досить відчутною у Сучаві — останній штурм поляків, волохів і семиградців козаки Хмельниченка відбивали майже виключно холодною зброєю.

Але військове щастя відвернулося від козаків наступного дня — 12 вересня 1653 року. Під час обходу артилерійських позицій Тимофія Хмельницького було поранено. Вороже гарматне ядро влучило у лафет гармати, біля якої у той момент стояв Хмельницький, і велика дерев'яна тріска з лафета підбитої гармати поцілила в стегно гетьманича. А за кілька днів польським табором поширилась чутка, що Хмельниченко «при смерті, а може вже й помер». З цієї миті почався відлік останніх днів сучавської оборони. Хмельниченко й насправді сильно потерпав від рани. Судячи з усього, уламок лафета, що вразив його, викликав гангрену, яка звела зі світу гетьманича вже за 5–6 днів. Залишившись без ватажка, козаки й рештки молдавського гарнізону не змогли довго протистояти нападникам, хоча й усіма силами демонстрували готовність продовжувати оборону. Все ж 9 жовтня 1653 року гарнізон Сучави змушений був погодитися на умови почесного миру, що його пропонував Георгій Штефан. Наступного дня козаки зі зброєю та хоругвами, присягнувши на вірність королю, вийшли з фортеці. З собою вони мали майже всю армату і тіло покійного Тимоша Хмельницького. Гравці, котрі з напруженням очікували на закінчення оборони Сучави, тепер могли розпочати Жванецьку битву, чим і зайнялися, не зволікаючи.