Юрій Сорока: Походи Богдана Хмельницького. 1648–1654

Козацьке військо тим часом в черговий раз обложило Кам'янець, прискорюючи події, що мали статися неминуче — польські гарнізони швидко тікали з пунктів, де вони стояли згідно Білоцерківської угоди, за Случ, котрий знову став кордоном України й Польщі, як було зазначено у Зборівському трактаті. Весілля Тимоша Хмельницького і Розанди Лупул відбулося в кінці серпня 1652 року в Яссах. Союз між Україною та Молдовою, котрий ось — ось мав бути розірваним, оновився. На деякий час південь Гетьманщини було прикрито від польської агресії.

На думку автора, вірним є порівняння, що його використовують деякі історики, порівнюючи Річ Посполиту епохи війни з Гетьманщиною з Римською республікою періоду Пунічних війн. І аналогія цих двох, на перший погляд зовсім не схожих одна на одну держав, полягає не в економіці чи військовому мистецтві, не в релігії або ментальності. Вона міститься у феноменальній можливості як античного Риму, так і Речі Посполитої епохи пізнього Ренесансу відшукувати воістину невичерпні людські ресурси для продовження війни. І як після Канн і Транзименського озера перед очима здивованого Ганнібала поставали нові легіони римських солдат, так і сейм Речі Посполитої, не втомлюючись, відряджав з року в рік нові полки, хоругви й роти на схід — на знемагаючу від шестирічної важкої війни Україну.

Не став виключенням і 1653 рік. Ще не встигли польські пані і панянки зняти жалобу за своїми батьками, чоловіками й синами, як король і сейм оголосили нове посполите рушення для війни з козаками. Такому рішенню передували не так події в Україні, як у самій Польщі. Справа у тому, що на той час магнатське угрупування, з котрим королю доводилося вести запеклу політичну боротьбу від самого сходження на трон, значною мірою послабило свій вплив на внутрішню політику Речі Посполитої. Не було вже серед живих Ієремії Вишневецького, Миколи Потоцького, Мартина Калиновського і багатьох інших опозиційних королю представників магнатства. Такий стан речей позбавив Хмельницького можливості користуватися протиріччями у польському стані й вести дипломатичну гру, що час від часу дозволяла Гетьманщині й козацькому війську перевести подих і зібратися з силами перед черговою хвилею польської експансії. Навпаки, у Яна II Казимира тепер були розв'язані руки, і він вирішив покінчити з Хмельницьким раз і назавжди. Тож на сеймі, який відбувся у Варшаві в березні 1653 року, було вирішено готуватися до чергової військової кампанії. Податки на військо, від яких й так без міри страждало населення Речі Посполитої, знову було підвищено. Ландскнехти, готові найнятися за відносно невелику платню до будь — кого після того як закінчилася Тридцятилітня війна й необхідність у їхніх послугах на теренах Західної Європи відпала, тисячами пішли під знамена рейментарів коронного війська. Вже в липні 1653 року Ян Казимир, маючи 60 тисяч війська, вирушив на Львів, а потім і Кам'янець — Подільський, маючи на меті розпочати нову фазу війни. Наприкінці липня він став табором під Жванцем, не кваплячись розвивати наступ. Чого ж очікував король? Відповідь проста — Ян Казимир чекав на розв'язку Сучавської кампанії.

Щоб зрозуміти значення битви, в яку була втягнута частина козацького війська, потрібно повернутися дещо назад. В середині XVII століття Сучава, досить велике як на той час місто, вже втратило свій статус столиці молдавських господарів, передавши його Яссам, але все ще залишалося резиденцією Василя Лупула. Сучава не була потужною фортецею, як про те свідчать тогочасні польські джерела, але все ще могла витримувати осади досить великого війська. Саме тому, коли володарі Семиграддя та Волощини вирішили відібрати трон у свата й союзника Хмельницького, Лупул, програвши бої під Фараоні та Сиркою, відступив до Сучави, прикрившись від ворогів її мурами. Гарнізон фортеці, хоч і озброєний кількома десятками гармат, був досить слабким — близько тисячі чоловік. З огляду на те, що новий господар Георгій Штефан мав 7 тисяч війська, близько 10 тисяч семиградців мали привести Іштван Петка і Янош Камені й близько 5 тисяч драгунів поспішали їм на допомогу під командуванням польських рейментарів Яна Кондрадзького, Генріка Денгофа і Себастіана Маховського, сили у осаджених на довгу облогу не могло вистачити. Тож досить скоро у Чигирині з'явився посланець від Василя Лупула, слідом за яким приїхав і сам позбавлений трону господар. Він благав про допомогу, нагадуючи Хмельницькому, що саме союз з козаками й весілля Розанди з Тимошем призвело до вельми нерадісного становища, у якому він опинився. Хмельницький довго не зволікав. Вже за кілька днів ним було віддано наказ шеститисячному козацькому корпусу на чолі з Тимошем вирушати до Сучави. Полки Тимофія Хмельниченка одразу виступили на допомогу обложеним у Сучаві й скоро були у місті, пройшовши без зайвих труднощів повз загони, залишені Григорієм Штефаном для блокування фортеці. Труднощі почалися незабаром — 11 серпня війська Штефана і його союзників почали штурм Сучави.