Володимир Малик - Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

Подорожніх підвели до них.

Князь Володимир мав років двадцять сім—двадцять вісім. Лоб високий, відкритий. Довге русяве волосся, зачесане назад. Між акуратно підстриженими вусами та борідкою стиглими вишнями червоніли по-юнацькому свіжі вуста. Одяг на ньому — оксамитовий, чорний, а чоботи — жовті, з блискучої, гарно вичиненої шкіри. При боці, на широкому, оздобленому срібними бляшками поясі, — короткий меч.

Княгиня Забава — така ж красуня, як і князь, якраз йому до пари, але чорнява, бо в її жилах, як і в усіх Ольговичів, сіверських князів, нуртувала домішка половецької крові. Тому її східна дикувата краса здавалася яскравішою поряд зі спокійною слов’янською красою князя. Володимир Глібович показав пальцем на вільну лаву побіля себе.

— Ви стомилися — сідайте ось тут... Я пізнав тебе, Самуїле, хоча ти й дуже змінився з того часу, як приїздив востаннє до Переяслава... Сторожа сказала, що ви прибули з Дмитрова. Це правда?

Самуїл і Ждан сіли. Купець хитнув головою.

— Так, княже, кілька днів тому ми були в Дмитрові.

— Але ж там половці!

— Там був Кончак з ханом Туглієм... І ми бачили Кончака, як тебе, княже. І навіть обідали за одним столом.

Володимир Глібович підняв брови.

— О! З чого ж така честь вам випала?

— Розпитував, клятий поганин, чи не бачив я, їдучи з Києва у Сіверську землю, князів з військом. Ото я й сказав йому, що бачив. Мовляв, стоять з дружинниками на Альті, ждуть підмоги.

— Це ти все вигадав? Про князів?

— Вигадав.

— Для чого?

— Та просто так... Щоб налякати!

— Ну й що? Налякав?

— Ще й як!.. Хан Туглій відразу почав дорікати Кончакові, що даремно вони зав’язли під Дмитровом. Та й Кончак повірив — другого дня зняв облогу і відступив за Сулу [10] Історичний факт. .

— Не може бути! — вигукнув вражений князь, бо не сподівався такої звістки. — Невже це правда? А чи не обманює він усіх нас? Відступив, щоб іншою дорогою рушити на Переяслав...

— Чого не знаю, того не знаю, княже, — з гідністю промовив Самуїл. — Однак, гадаю, не поверне він на Переяслав, бо дуже переобтяжений здобиччю. Навіщо йому йти сюди, коли і так набрав і полону, і худоби, і коней, і всілякого добра?

Бояри загули. Пролунали голоси:

— Так, так, це схоже на правду! Не кине він здобичі! Володимир Глібович ледь помітно кивнув головою.

— Будемо вважати, що цього разу лихо обминуло Переяслав. Але не обминуло Переяславської України. І я не можу змиритися з тим, що Кончак ось уже в котрий раз плюндрує наші міста й села, вбиває людей, тягне їх у полон, грабує наші багатства... Треба відомстити кривавому ханові! Щоб на власній шкурі відчув нашу біду, щоб його плем’я зазнало такого ж горя, якого завдав він нашому людові!.. Ось мій наказ: військо не розпускати! Я пошлю листа князеві київському Рюрику, а також Святославові, щоб дали допомогу і дозволили вдарити на ворога! Поки половці, як ті полози, перетравлюватимуть здобич, ми зберемо сили і нападемо на них несподівано... Чи всі бояри і великі мужі так думають?

— Усі! — твердо сказав огрядний рудобородий тисяцький [11] Т и с я ц ь к и й — начальник «тисячі», боярин, якому належала влада в місті. Шварн.

— Тоді йдіть — готуйте військо до походу, а я тут ще побесідую з нашими гостями з Дмитрова...

Коли бояри вийшли, князь сказав:

— Самуїле, ти не раз постачав моє місто і всю землю сіллю, дніпровським янтарем, прикрасами із срібла та золота, сукном, парчею та хиновським шовком. Ризикуючи життям, ти обдурив Кончака і витрутив його з Переяславської землі. Ти, нарешті, сьогодні привіз нам дуже важливу і радісну звістку: Кончак пішов за межі Переяславщини... А тепер послужи мені ще раз, Самуїле!

— Кажи, княже. Я зі своїм молодим другом Жданом готовий служити тобі вірою і правдою. Що ми маємо зробити?

— Ти вже чув, що я хочу відомстити Кончакові за напади і за знесення Посулля. Та одного бажання замало. Щоб похід завершився успішно, треба схилити до нього не тільки князя Рюрика, а й князя Святослава, Ярослава Чернігівського, Ігоря Сіверського та його братію...

— Як же це зробити?

— Ти повертаєшся в Київ?

— Так. Через Глібів.

— От і гаразд — одвезеш мої листи до князя Рюрика та Святослава... А вони вже знатимуть, як підняти наших князів.

— Ми зробимо це, княже.

— Але це діло спішне...

— Ми виїдемо завтра вранці і гнатимемо щодуху.

Завірюха почалася опівдні. Спочатку подув сильний вітер, повалив густий лапатий сніг, що заліплював обличчя й очі, забивався в рукава й за пазуху, застилав непроглядною пеленою і небо, і весь білий світ. Їхали поволі.