Дмитрo Табачник - Вбивство Петлюри. 1926

У 1967 p. за підтримки уряду Ізраїлю проходить перепоховання – прах Шварцбарда переносять до відродженої Єврейської держави. Зараз його могила знаходиться в поселенні Кфар Авіхаїль (біля Нетанії), відомому як «поселення колишніх легіонерів». На його честь у низці ізраїльських міст названі вулиці.

Ось так можна було б закінчити розповідь про вбивство Симона Петлюри й судовий процес над Шоломом Шварцбардом. Але все ж таки одне питання, мабуть, не дає права поставити останню крапку та спокійно відкласти ручку. Питання, на яке нелегко відповісти, щоб відразу не бути в чомусь звинуваченим так званими «націонал-патріотами», не заслужити ярлика, але без чіткої відповіді на яке досить незручно прощатися із читачем. Це питання:

«Здається, матеріали, уміщені в нашій книзі, можуть дати лише одну можливу відповідь. Але досі багато істориків не наважується самостійно відповісти на це болісне питання: чи була особиста вина Петлюри у страхітливих єврейських погромах в Україні? Вони обмежуються лише відстороненим зіставленням різних точок зору, різних, часто полярних, версій, знайомлять читача лише з подіями, не роблячи жодних висновків. Обмежуються, щоб відразу не наражатися на звинувачення в упередженості, в «очорненні» імені «національного героя», яким дехто бачить постать Симона Петлюри. Правда, абсолютно незрозуміло, чому «націонал-патріоти» вважають, що вбитого колишнього головного отамана взагалі хвилювала незалежність України. Показовою є характеристика, яку дав екс-голові Директорії Павло Скоропадський у своїх спогадах: «Он не столько государственный деятель, сколько партийный, а это для создания государства не годится».

Відомий історик, колишній керівник делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції та засновник так званої «державницької школи» в українському консервативному русі Степан Томашівський у книжці «Під колесами історії», що вийшла в 1922 p. y Берліні, нищівно оцінив колишнього головного отамана, армія якого виявляла сміливість тільки під час погромів: «Як індивідуальність – він людина вбога. Що дало Петлюрі моральне право зазіхати на найвищу військову владу? Чому українська громадськість задовольнила цю амбіцію та цілих чотири роки вбачала в Петлюрі уособлення генія озброєної України? Відповіді на ці й інші запити – хіба що у сфері психологічних загадок. Бо ж за весь час свого головування не виявив він ані найменших ознак справжнього вояцького духу військових організаційних здібностей, поза навіть бодай якимось стратегічним талантом або хоча б деякими прикметами воєнної тактики. Навпаки, усі об'єктивні свідоцтва про мілітарну діяльність Петлюри доводять одностайно повну ділову нікчемність головного отамана, теоретичну некваліфікованість і практичну бездарність. Під таким проводом не могло бути жодної армії у справжнім розумінні цього слова (курсив наш. Справді, жодна армія світу не спеціалізувалася на погромах, замість бойової діяльності. – Авт.)».

Також наведемо й думку сучасного українського вченого-історика Данили Яневського, який у своїй монографії «Проект "Україна"», або Таємниця Михайла Грушевського» так оцінив лідерів Центральної Ради (де Петлюра починав свій шлях на вершину влади): «…лідери УЦР, насамперед М. Грушевський, як голова Ради, В. Винниченко, як керівник її т. зв. уряду, та С. Петлюра, як керівник «військового відомства», – ніколи не ставили перед собою політичної мети домогтися та зберегти суверенітет України». Справді, Петлюру цікавили тільки абсолютна влада та гроші, а за допомогою чого їх досягти було для нього питанням абсолютно другорядним. А ось як автор підсумовує політичні наслідки діяльності Петлюри та його колег по Центральній Раді: «…всеєвропейського масштабу авантюра… мала катастрофічні гуманітарні, політичні, економічні наслідки, загнала країну та народи, що її населяли, в глухий кут, вийти з якого вони не можуть до сьогодні. І невідомо, чи зможуть взагалі».

До речі, слід відзначити, що погромна діяльність Петлюри почалася не за Директорії, а саме за Центральної Ради. Процитуємо ще один уривок зі спогадів Гольденвейзера про те, що робили петлюрівські гайдамаки після повернення до Києва в німецькій валці:

«Формально в Киеве и во всей Украине с 1 марта 1918 года (когда были изгнаны большевики) была восстановлена верховная власть Украинской Центральной Рады. В Киев возвратился и украинский парламент, со своим президентом М. С. Грушевским, и кабинет министров, который возглавлялся Голубовичем. Но по существу эта возрожденная самостийно-украинская государственность производила в эти месяцы довольно жалкое впечатление. Чувствовалось ее полное бессилие рядом с опекавшей ее германской военщиной.