Владислав Карнацевич - Петро Дорошенко

Спроба узагальнити відому нам інформацію про Петра Дорофійовичі Дорошенка, щоб дати єдину оцінку його заходам в галузі зовнішньої і внутрішньої політики, навести перелік основних рис його характеру, ризикує не закін читися нічим певним. Цілком очевидно, що ця людина змушена була діяти за винятково складних обставин, які диктували гетьманові поведінку, можливо, і неприємну йому особисто. Але все-таки чимало фактів дозволяють нам говорити про нього як про видатного національного політика. Чи залишаються якісь сумніви в тому, що основною метою геть мана було відновлення єдності України? Ні. Чи можна посперечатися з тим, що Дорошенко зробив багато чого для посилення центральної гетьманської влади, принаймні, у своїй частині України? Теж навряд. Чи можна назвати Петра Дорофійовича покірним і улесливим виконавцем чиєїсь волі? Не можна. Цілком очевидно, що Дорошенко прийняв булаву, чудово розуміючи всю відповідальність, взяту на свої плечі, і, на відміну від деяких своїх противників тієї смутної пори, сам не відчував минущості своєї влади і вселяв впевненість у цьому у друзів і ворогів. Саме тому, незважаючи на безперервну збройну боротьбу з численними претендентами на гетьманство, війни з іноземними арміями, він в епоху «багатьох гетьманів» і з республіканською формою державного устрою України залишався при владі добрий десяток років. Чи можна, виходячи з багатовекторності зовнішньої політики Дорошенка, зробити висновок про його безпринципність? Упевнені, що ні, і просимо звернути увагу на те, що навіть у безвихідному становищі гетьман продовжував висувати перед загалом готовими, визнати його підконтрольним господарем України іноземними государями свої вимоги: виведення гарнізонів з міст, об’єднання двох берегів, вольності козаків, участь представників України в розв’язанні найважливіших для країни внутрішніх і зовнішніх питань. Це в результаті і привело до того, що і поляки, і росіяни вирішили орієнтуватися на інших, більш згідливих українських лідерів.

Не все в біографії гетьмана заслуговує на захоплені оцінки. Виникає відчуття, що він був далеко не такий успішний в ролі полководця. Дорошенко часом виявляв не цілком виправдану жорстокість, запальність, з якою, щоправда, легко сплутати владність і твердість позиції. Дуже непросто складалося особисте життя Петра Дорофійовича. Нарешті, великі питання викликає не то помилка, не то вимушений захід гетьмана – перехід під турецьку протекцію. Але нам у підсумку хотілося б відзначити інше. Чи не дивно, що життя Дорошенка, який устиг насолити стільком конкурентам і розчарувати стількох людей, закінчилося саме тоді і там, де воно закінчилася? Адже він не був скинутий змовниками, не розтерзаний власними козаками, як Брюховецький, не засланий до Сибіру, як Многогрішний і Самойлович, і не кинутий у в’язницю. Його не затримали в ставці хана під Уманню в 1674 році, не позбавили життя чи волі слуги Самойловича в 1676-му, він не втік з України зі скарбницею, як Тетеря, і не закінчив свій шлях на турецькій пласі, як Юрій Хмельницький, що тривалий час був ставлеником султана. А хіба не було в запорожців Сірка, які довго й різко критикували його, можливості «взяти» гетьмана в Чигирині восени 1675-го? Ми можемо констатувати, що Петро Дорофійович Дорошенко викликав таку велику повагу в сучасників, що вони просто не посміли здійняти на нього руку, вважаючи негідною такої людини смерть на ешафоті, животіння у злиднях або в сирій в’язниці. Наслідуймо ж і ми приклад людей, які знали його особисто, і віддамо належне одному з найяскравіших представників нашого історичного олімпу Петрові Дорошенку – справжньому Сонцю Руїни.

«Архив Юго-Западной России» – видання історичних документів та літературних пам’яток Правобережної і Західної України XIV—XVIII ст. у 35 томах, опубліковане в 1859—1914 роках.

Щоб отримати дату за новим стилем (григоріанським календарем, запровадженим у Польщі, але не прийнятим у Росії), для XVII сторіччя слід додати одинадцять днів.

Вольності Війська Запорозького – це назва досить великої території, на яку розповсюджувались ці вольності.

Під містом Хотин (на кордоні з Молдавією) у 1621 році велися бойові дії між об’єднаними польсько-козацькими силами з одного боку і турками – з іншого. Козаками командував гетьман Петро Сагайдачний, який дістав тут поранення, що виявилося смертельним.