Владислав Карнацевич - Петро Дорошенко

Незважаючи на внутрішньополітичні безладдя, що супроводжували весь 1673 рік у Речі Посполитій, в Україні поляки поводилися досить рішуче. Бучацька угода для них означала лише неприємний кінець однієї з кампаній, але діяти згідно з цими домовленостями і надалі вони не збиралися. Тому в 1673-му поляки продовжують війну і проти Дорошенка, і проти турків з татарами.

За договором у Бучачі, козаки, що підтримували Ханенка, могли повертатися додому, але самому йому було суворо заборонено з’являтися в Україні. Якийсь час він справді пробув на території самої Польщі, брав участь у боротьбі Михайла Вишневецького проти внутрішніх противників. Але в квітні 1673 року він з 12-тисячним козацьким військом з’являється на Волині. У вересні він сходиться в битві проти дорошенківців під Києвом, з боку Печерського монастиря, де зазнає поразки. Звідти Ханенко утік на Січ, але цього разу запорожці відмовилися визнати його лідером.

Того ж року польські війська вступають у сутички з козаками гетьмана Дорошенка, усупереч договору з турками відмовляючись залишати українські міста. Замість цього жовніри самі нападають на подільські міста, зайняті турками. Основні сили Собеського і турецькі з’єднання зійшлися в одній з вирішальних битв коло міста Хотин, де в 1621 році вже відбулася одна баталія між цими противниками. Безперечна перемога була на боці Собеського, що стає відомим уже всій Європі як один із кращих полководців сучасності. Відомості Величка про те, що в його армії в цей час билися і козаки Ханенка, інші джерела не підтверджують.

Ґрунт же під ногами Дорошенка ставав дедалі непевнішим. Дарма, що він знову здобув гору над Ханенком у відкритому бою – зате все більше людей розчаровувалося в турецькому васалі. На Великдень вибухнуло повстання проти нього в Умані. Місцевий полк знову виявляється не на його боці. Сердюки, що представляли тут гетьмана, були частково вбиті, а деякі втекли. Не почувають себе в безпеці й інші соратники та родичі Дорошенка. У Лисянці місцеві жителі на якийсь час затримують брата Григорія, потім висилають його з міста, попередньо надававши тому духопелів [38] За іншими джерелами, це сталося в наступному році, коли на Правобережжі вже були Самойлович і Ромодановський. . Розгніваний гетьман віддав місто туркам, чим знову ж не додав собі прихильників серед українців.

Так складалися справи в новоявленого турецькопідданого. Кар’єра гетьмана Дорошенка стрімко йшла на спад. Гучний успіх його союзника був початком кінця для нього самого.

Вирішивши підтримати домагання на єдину булаву Івана Самойловича, царський уряд дав розпорядження своїм воєводам допомогти йому в поході на Правобережжя. На початку 1674 року об’єднані 70-тисячні війська лівобережного гетьмана і Григорія Ромодановського перейшли Дніпро з метою прихилити до себе полки, раніше підлеглі Дорошенку. Останній не раз попереджав росіян, що такий похід матиме катастрофічні наслідки для України, маючи на увазі, що турки й татари не залишаться осторонь. Справді, султан і хан побачили в прибутті російських військ чудовий привід захистити «свого вірного Дорошенка», що дозволяло їм наводнити Україну своїми полчищами.

Самойлович досить швидко домігся визнання своєї влади з боку правобережних полковників. Він зайняв Канів і Черкаси. Депутати цих двох полків, а також Корсунського, Уманського, Білоцерківського, Паволоцького, Кальницького, Брацлавського, Торговицького і Подільського визнали над собою владу Самойловича. 15 березня на раду в Переяславі прибув і Михайло Ханенко, який відрікся тут від фіктивної вже на той момент булави на користь лівобережного гетьмана. Становище Дорошенка здавалося абсолютно безнадійним. Від нього відверталися друзі і родичі. Гетьман з кількома тисячами вірних «серденят» замкнувся в Чигирині, облогу якого російсько-козацькі війська почали в липні 1674 року. Посли заскоченого нещастям Дорошенка поїхали одночасно до турків, татар і поляків, чиїм новим королем став добрий знайомий гетьмана Ян ІІІ Собеський. Як уже було сказано, турків і татар не треба було два рази просити. У серпні на допомогу Дорошенкові прийшла турецька армія і татарська орда, а інша частина татар почала спустошливий рейд Лівобережжям.

Наступ союзників Дорошенка розгортався успішно. Для них, але не для українських обивателів. Турки і татари не щадили нікого, перетворюючи край на подобу пустелі. Ті, хто уцілів, переїжджали на лівий берег. Довго оборонявся Ладижин. Посланий сюди Самойловичем з півтори тисячами А. Мурашко героїчно відбивав атаки 40-тисячної турецької армії. Зрештою, самі жителі не дали йому піти з міста, вважаючи, що він сам мусить відповідати перед султаном за свої вчинки. Проте відповіли всі. Величко надає великого значення цьому епізодові, пояснюючи небувалу жорстокість, виявлену турками не тільки щодо Ладижина, але й до інших українських міст. Після взяття Ладижина турецьке командування направило загін Мустаф-паші до Умані з наказом спалити місто, а жителів полонити. Сюди ж прибула старшина Дорошенка, яка вмовляла уманців здатися, чого так і не сталося. Під час боротьби за Умань турки втратили багато людей. (За деякими оцінками – до 10 тисяч.) Місто було взято штурмом, а потім там відбулася кривава розправа над усіма, хто трапився під руку. Гетьманові вдалося врятувати небагатьох, кого він уключив до особливого списку, переданого союзникам. Узявши багату данину – у тому числі людьми, султан повернув на Дунай, а по дорозі туди розорив ще декілька міст: Тростянець, Тульчин та інші.