Р. Частій - Степан Бандера

Ось ще один приклад, дещо іншого роду. Нібито літом 1945 року Степан Бандера видав секретний указ, у якому, зокрема, мовилося про необхідність «негайно і максимально таємно… вищезазначені елементи ОУН і УПА (тих, хто може здатися владі) ліквідувати двома способами: а) направляти великі і незначні загони УПА на бій із більшовиками і створювати ситуації, щоб їх знищували Ради на постах і засідках». По-перше, хотілося б запитати автора (авторів?) цієї інсинуації: звідки їм стало відомо про секретні укази керівника ОУН? По-друге, в той момент Степан Бандера був не в тому становищі, щоб давати подібні розпорядження: як такої влади у нього тоді не було. І нарешті, по-третє: попри деякі не кращі риси своєї вдачі, Бандера просто по-людськи не міг видавати таких указів. Знову доводиться говорити про «бандерівський міф», тільки в цьому випадку міф, створений не пропагандою, а радше заснований на провокації органів внутрішніх справ, що випускали і поширювали подібні опуси. Ось уже кому це було вигідно, так тільки тим, щоб дискредитувати не тільки самого Бандеру, але і весь рух УПА як в очах простих обивателів, так і самих воїнів.

Хотілося б навести ще одну «чудову» розповідь. Нібито взимку 1944/45 року внаслідок стрімкого наступу радянської армії Бандера раптово з’явився на звільнених територіях у Кракові, звідки його за особистою вказівкою Гітлера виводив знаменитий диверсант Третього рейху Отто Скорцені. Цей агент екстра-класу, як відомо, працював тільки з дуже важливими для фашистів персонами (наприклад, викрав Муссоліні). Коментарі, як то кажуть, зайві.

Ще сидячи в концтаборі, Бандера жваво цікавився подіями, що відбувалися в Україні. Один із його прибічників, Євген Стахів, підтримував тісні стосунки з дружиною Степана, Ярославою Опарівськой, передаючи через неї всі новини. От як він згадував про цей період ув’язнення Степана Бандери: «Я дізнався, де живе дружина Степана Бандери: на Дальманштрассе, 8 – це була таємна квартира ОУН, про яку мало хто знав… Дружину Бандери, Славу Опарівську, я знав ще зі студентського життя. Ми разом належали до Львівської студентської громади у 1938 році. Коли прийшов до неї на Дальманштрассе, вона відразу почала протестувати: вона під наглядом гестапо, їй заборонено з будь-ким зустрічатися і розмовляти – тож не хоче через мене мати клопіт. Я не виходив. «Хочу вам розповісти, що діється в Україні, що діється в ОУН. А ви бачитимете Бандеру, перекажете». Питаю її, коли вона матиме зустріч. «Може, завтра або позавтра, але вийдіть мені з кімнати, бо зараз має прийти офіцер гестапо…»

Я далі з нею сперечаюся, і тут – дзвінок. Вона відчиняє двері – на порозі Шарф. Той самий, що обіцяв мені: «Стахів, як я вас ще раз упіймаю, ви ніколи не вийдете з концтабору». Серце в мене впало. А він відразу: «Пане Стахів, що ви тут робите?» – «Мій брат у криміналі, – кажу, – я приїхав до Берліна його відвідати». – «О, то я вам можу допомогти. Я перекажу пані Бандері, коли ви з ним зустрінетесь». Я такого аж ніяк не чекав, що він зі мною так добре, приятельські говоритиме. Просто заціпенів від здивування. А Шарф: «Зателефонуйте завтра пані Бандері о 12-й годині. Вона матиме зустріч зі своїм чоловіком о першій, то, може, і ви тоді зустрінетеся з братом…»

Я скоро вбираюся і чимдуж спішу до головної квартири гестапо, де шефом був Гіммлер. І там сиділи мій брат і Бандера. Треба було пройти гострий контроль. Гестапівці, що стояли на дверях, докладно записували хвилину, коли ти увійшов, і куди йдеш. Спочатку я пройшов до Шарфа (його, до речі, весною 1943 року у Львові застрелив Маївський), потім мене викликали на коридор. Там на лавці Степан Бандера говорив з дружиною. З другого боку були ми з братом. Посередині сидів есесівець. Української він не знав, тому просив говорити по-німецьки. Але час від часу ми все-таки перекидались українською, і я розповів про терор, про арешти, про те, що ми почали війну проти німців. Бандера передав дружині брудну білизну, яку я мав забрати, бо там у комірці було сховано листи до Лебедя. Я про те знав і мав завезти листи адресатові».

Що ж до подій безпосередньо після звільнення, то про них також є свідчення, цього разу жінки, активістки національного руху Галини Петренко. До речі, її спогади досить цікаво характеризують Степана Бандеру не стільки як політичного діяча, а просто як людину, чоловіка і батька.

«Мої зустрічі припали на час, коли він вийшов з концтабору перед самим кінцем війни, – згадувала Петренко. – Поразка Німеччини була очевидна, але що прийде після цього, ніхто не міг передбачити. Бандеру цікавило все, що відбулось і відбувалось в Україні, від якої він був ізольований цілком. Я була активною в національному русі, а до того ж чи не першою жінкою з «Великої України», яку Бандера зустрів у своєму житті. Не дивно, що його цікавило все, що я могла йому оповісти.