Юрій Мицик - Тиміш та Юрій Хмельницькі

Зміст Переяславських статей 1659 р. («14 статей»), які того ж року були видрукувані в друкарні Києво–Печерської лаври, досить добре відомий. Тут зазначимо лише, що російсько–український договір 1659 р. мав чітко виражений класовий характер і відбивав насамперед волю російських феодалів та української козацької старшини. Але на відміну від договору 1654 р. в ньому зафіксовано зміну принципів російсько–українських політичних відносин: Українська держава з рівноправного партнера Росії у своєрідній конфедерації перетворювалася в автономну одиницю імперії. І хоч ця автономія була тоді ще досить широкою, однак дії Москви не полишали сумнівів у тому, що наступ на суверенітет України триватиме й далі. Пізніше Юрій Хмельницький послав до царя Олексія своїх представників — Андрія Одинця, Петра Дорошенка, Павла Єфремова, Остафія Фецкевича (Тецкевича), Максима Булигу та ін. 23 листопада 1659 р. він писав з Чигирина до боярина О. М. Трубецького з проханням посприяти їм. Але це посольство не досягло сподіваних принципових поступок на користь України від Москви. Остання надія Юрія Хмельницького згасла… Були й особисті мотиви для невдоволення: Москва лишила без уваги клопотання нового гетьмана за своїх сестер Олену і Стефаниду, які були дружинами полковників Данила Виговського та Івана Нечая. Це невдоволення дуже швидко вийде потім назовні… Літописець Самійло Величко підозрював Юрія у тому, що він почав уже тоді таємні зносини з представниками короля Яна Казимира. За його даними, на Хмельниченка мав уплинути Бузький — «казнодій» (проповідник) єпископа Діонисія Балабана, майбутнього Київського митрополита, якого король послав після Великодня 1660 р. до Чигирина. Бузький начебто «прослав перед Хмельниченком численні повабні сітки королівських ласк та обітниць і легко загнав його, молодоумного, до них. Хмельниченко дав слово відступитися зі своїм козацьким військом від російського монарха і знову прихилитися під королівську руку. Відправивши з цією відповіддю того казнодія, Хмельниченко до слушного часу ховав намір свого відступництва при собі». Але, поза сумнівом, Величко, який писав майже через 50 років після цих подій і вороже ставився до Богданового сина, перебільшив його пропольські настрої…

Реалістичнішу картину змальовує у своєму звіті Селецький — гонець посла Речі Посполитої Беневського до Юрія Хмельницького. Селецький з якимсь сотником Василем восени 1659 р. прибув до Умані, а звідти з уманським полковником Ханенком, миргородським полковником Лісницьким та іншими старшинами приїхав до Чигирина. Коли гінці хотіли зайти до господи Юрія Хмельницького, щоб вручити гетьману листи, їх оточили дейнеки, погрожуючи вбити, і тільки втручання осавула (Івана Ковалевського) врятувало їх. Цей конфлікт був явно спровокований самим Ковалевським — прихильником орієнтації на Москву. На другий день розпочалася рада, на котрій вирішувалося питання, з ким бути: з королем чи з царем. Першу точку зору обстоював полковник «Грицько» (Лісницький), а другу — генеральний осавул Іван Ковалевський. У запалі полеміки «Грицько сказав, що тобі, Ковалевський, бути на палі; багато абсурдних речей сказали один одному. Хмельницький без жодного авторитету сидів між ними, так і розійшлися з цієї ради, нічого не ухваливши через Ковалевського». Після цієї ради Селецького було покликано до гетьмана, котрому Хмельницький запропонував їхати до царя, від чого польський гонець категорично відмовився. Пізніше гетьман у своїй кімнаті мав гостру розмову з Ковалевським, яку Селецький підслухав. Виявилося, що Ковалевський схиляв гетьмана до царя, бо ляхи будуть мститися йому за справи його батька Богдана. Крім того, вони зараз не мають сили, казав той, тому краще підемо на їхню землю і «собака на нас не забреше». Мова йшла і про те, щоб запровадити в Чигирин самого Беневського, на що Ковалевський зауважив: «Мудрий, то не приїхав він сюди». Ранком наступного дня переговори Селецького з Юрієм Хмельницьким точилися наодинці протягом трьох годин, внаслідок чого гетьман присягнув на безпечний проїзд Беневському, сказавши: «…я твоєму пану, його мості пану волинському (Беневському. — Ю. М. ) ще за батька був приятелем. Нехай приїде безпечно, не варується», тобто не ставить умов. Потім гетьман додав: «Альбо нехай їде, альбо не їде, жаль мені, як бачиш, що я ні в чим не орудую, але той здрайця Ковалевський; він пише, він печатає, він дейнеків бунтує, до царя посилає… я дві неділі був у москви у ярмі. Що хотіли, то зі мною чинили, не мав до кого вдатися». Потім прийшов слуга від Ковалевського, який вимагав, щоб гонець їхав до царя і там про все домовлявся. Боячись за життя гінця, гетьман відправив його з Чигирина до Суботова й обіцяв дати там прощальну аудієнцію. Але в понеділок до Суботова привезли тіло закатованого московитами Данила Виговського («очі виколоті і залиті сріблом, вуха просвердлені свердлом і сріблом залиті, пальці поперерізувані, литки ніг на шматки по жилі порізані, нечувана жорстокість»). Олена — удова Данила і сестра Юрія Хмельницького — з розпачу вдарила об труну головою так, що тяжко поранилась. Прибіг з кількома козаками і Хмельницький, а побачивши тіло, став гірко плакати. Олена «прокляла його тяжким прокляттям і, коли він хотів йти до неї до хати, кинула в нього поліном. Потім через це тіло між козаками, які побачили таке жорстоке жалування, почалися значні заворушення». Лише у вівторок гонець був відправлений до Умані, а гетьман дав йому пристава, щоб убезпечитися від «гультяйства». Компанію йому склав і Григорій Лісницький. В Умані ж його тепло зустріли місцеві козаки на чолі з Ханенком і запевнили його у приязні до короля й Речі Посполитої. Селецький насамкінець зауважив, що між правобічними та лівобічними козаками існує «велика ненависть, неприязнь і недовіра… нарікають на Цицюру, що їх підвів… взагалі велика недовіра між москвою та козаками і між (самими) козаками… велике запустіння в Україні». Як бачимо, Юрій Хмельницький вже тоді не мав значного авторитету, а керувати Гетьманщиною, провідна верства якої дотримувалася діаметрально протилежних поглядів на зовнішню політику держави, ставало неймовірно тяжко.