Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

«Слово» є шедевром середньовічного руського та європейського епосу, містить велику кількість цінної інформації про світобачення руської освіченої людини кінця XII ст. Мета твору – заклик до єднання нащадків Рюрика. Ймовірно, воно було створене для виконання перед княжим зібранням з музичним супроводом (хоча існує версія про суто писемний характер твору). Композиційно твір складається з таких частин: заспів, оповідання про Ігорів похід, плача за загиблими і полоненими та оповідання про прихід половців на Русь, «золоте слово» князя Святослава Всеволодовича, плач Ярославни, історія втечі Ігоря з полону і його приїзду до Києва. Попри свій невеликий обсяг, твір має складну поетичну символіку, багато язичницьких мотивів і сюжетів, історичних даних, злободенних політичних моментів, кілька шедевральних ліричних фрагментів тощо.

Імовірно, «Слово» є частиною цілого втраченого світу давньоруської епічної поезії – так званої «світської», «княжої» літератури. Очевидні впливи твору на пізніші епоси (наприклад, «Задонщину» XV ст.), важко переоцінити значення твору для становлення сучасної української та російської літератури XIX–XX ст. Власне політичні наслідки твору як заклику до єднання Русі перед зовнішньою загрозою невеликі – для половців цей тріумф став по суті останнім помітним успіхом у боротьбі з Руссю, на яку чекав прихід монголів.

«Слово» сотні разів перекладалося мовами різних народів світу. Десятки поетів, письменників, художників, скульпторів, композиторів і музикантів світового значення черпали натхнення в його рядках (чого варті лише імена Т. Шевченка, І. Франка, В. Жуковського, К. Бальмонта, А. Майкова, Є. Євтушенка, М. Заболоцького, Я. Купали, Ю. Тувіма, Р. М. Рільке, В. Набокова, О. Бородіна, В. Васнецова, В. Сєрова, М. Реріха, І. Білібіна та ін.). У СРСР було створено цілу науку, яка займалася вивченням пам’ятки, святкувалися річниці її появи, їй присвячено тисячі наукових, науково-популярних, художніх праць. «Слово» широко відоме і в сучасній Україні.

1199 р., Галич (сьогодні територія села Крилос неподалік міста Галич Івано-Франківської області).

Роман Мстиславич (1150–1205; великий князь київський у 1204–1205 рр., князь новгородський у 1168–1170 рр., володимир-волинський у 1170–1187, 1188–1205 рр., галицький у 1188, 1199–1205 рр., з династії Рюриковичів, гілка київських Мономаховичів). Здібний політик і досвідчений воєначальник, борець за об’єднання Русі.

Галичина виділилася в окреме князівство ще наприкінці XI ст., набувши особливого розквіту за князювання Володимира Володаревича та Ярослава Осмомисла (XII ст.). 1199 р. помер останній представник місцевих Рюриковичів (так званої гілки Ростиславичів) – Володимир Ярославич (син великого Ярослава Осмомисла). Двоє його незаконних синів не могли претендувати на владу, проте факт одруження одного з них, Василька, з донькою волинського князя Романа Мстиславича, давав останньому певний ілюзорний зв’язок із попередньою династією галицьких володарів. Багата на поклади солі Галичина була перехрестям торговельних шляхів, являючи собою ласий шматок як для будь-якого руського князя, так і для Угорщини та польських князів. Тому було вкрай важливо, хто перший висуне претензії на галицький стіл і заручиться підтримкою могутнього і непокірного галицького боярства, а також міщан.

Одразу після смерті Володимира Ярославича Роман із волинською дружиною й союзниками-поляками з’явився в Галичині, вимагаючи визнати його князем. Увійшовши до Галича, князь розправився зі своїми політичними опонентами (зокрема, з могутнього боярського роду Кормильчичів, частина яких була позбавлена земель і вигнана з Галичини). Дані про Романові репресії проти бояр містять як руські літописи, так і польські джерела. Пройшовши урочисту церемонію вокняжіння (очевидно, в кафедральному Успенському соборі Галича), Роман Мстиславич прийняв титул великого князя галицького, кинувши тим самим виклик князям київським і володимирським, і одружився з донькою візантійського імператора Ісаака II Ангела Анною-Оленою (літописи навіть звуть Романа «самодержцем», «царем Русі»). Наступні 6 років князь провів у війнах, захищаючи свою нову державу (провів низку успішних походів проти половців, ятвягів, з перемінним успіхом воював за Київ зі своїм давнім ворогом – Рюриком Ростиславичем і чернігівськими Ольговичами, неодноразово ставив Київ у залежність від своєї влади), переговорах (хоча відома оповідь В. Татищева і згодом М. Карамзіна про папське посольство до Романа, який відмовився прийняти католицтво в обмін на королівську корону і папську допомогу, ймовірно, пізніша вигадка), боротьбі з боярською опозицією з опорою на дрібне служиле боярство і мешканців міст.