Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

Сили сторін обчислити непросто: фразу джерел про два тумени кінноти (підрозділи по 10 тис. воїнів кожен) у складі монгольського війська беруть зазвичай за основу під час підрахунку чисельності монголів (які, звісно, зазнавали втрат у ході кількарічного рейду, проте поповнювали свої лави за рахунок підкорених кочових племен та донських бродників). Цифри щодо чисельності русько-половецького війська взагалі коливаються від фантастичних 80 до більш імовірних 30 тисяч.

31 травня 1223 р. русько-половецька армія вийшла на річку Калка, де відбувся запеклий авангардний бій. Передові полки Мстислава Удатного переправилися через річку і почали наступ, причому в авангарді йшли волинці Данила та Мстислава Німого, а також половці воєводи Яруна. Галицький князь не узгодив своїх дій із чернігівськими й київськими князями. Половці, котрі, ймовірно, виступали в ролі прикриття основних сил союзників, не встояли і почали тікати, і галицько-волинський корпус, що виконував роль авангарду союзного війська, почав самотужки відбивати атаки монголів – молодий Данило хоробро бився в перших лавах, діставши поранення в груди (родича врятував луцький князь Мстислав Німий). На допомогу йому прийшли чернігівці та сіверяни, серед яких особливо відзначився курський князь Олег Святославич. Проте Джебе та Субудаю вдалося переламати хід запеклої битви на свою користь, зрештою змусивши галицько-волинський та чернігово-сіверський корпуси тікати. Київський князь Мстислав Романович зі своїми турово-пінськими васалами просто не встиг вступити в бій, швидко укріпивши табір «у кам’янистому місці» на березі Калки. Монголи залишили частину війська стерегти Мстислава, розпочавши кількаденне переслідування відступаючих руських полків, наслідком чого став їхній розгром (врятувалася частина чернігово-сіверців і помітна кількість волинців і галичан, причому Мстислав Удатний, можливо, ускладнив своїм союзникам і без того непросте завдання щодо порятунку, знищивши за собою човни на Дніпрі). Доля киян і турово-пінців виявилася найтрагічнішою. Після триденної облоги їхнього табору вони стали жертвою обману з боку монголів та ватажка бродників Плоскині, котрий цілував хрест, аби запевнити русичів у тому, що монголи нададуть їм можливість виходу з табору. Результатом стала різанина воїнів і бояр і страта князів…

Втрати руського війська були величезні – двоє з трьох фактичних головнокомандувачів (Мстислав Київський разом із двома турово-пінськими князями був страчений монголами, Мстислав Чернігівський з сином Василем і ще 4 князями загинули під час втечі), всього полягло 11–12 князів, десятки тисяч воїнів. Втрати монголів невідомі, але, зрозуміло, значно менші. Після своєї грандіозної перемоги Джебе і Субудай спробували підкорити Волзьку Булгарію, де зазнали єдиної відчутної в ході свого трирічного рейду поразки, повернувшись із рештою війська до Чингісхана. Для Русі Калка стала грізним попередженням, яке не було почуте – княжі чвари тривали, виснажуючи і без того помітно підірвані битвою ресурси князівств Південно-Західної Русі. Натомість зросла роль Північно-Східної Русі, князі котрої не брали участі в кампанії 1223 р., і Галичини, для якої найбільшим щастям став порятунок у битві її майбутнього короля Данила.

Калка добре запам’яталася руським літописцям, що заклали традицію її сприйняття як трагічного апофеозу розбрату руських князів, результатом якого стала поразка в переддень монгольського нашестя. У такому ж ключі битва змальована у вітчизняній науково-популярній і навчальній літературі як радянських, так і сучасних часів, а також у літературі художній, як класичній (романи В. Яна), так і сучасній (твори В. Поротникова). Як і ще деякі вітчизняні поразки, подія є популярною серед фантастів, що пишуть у жанрі «альтернативної історії» (твори О. Миронова, В. Свержина та ін.). На гіпотетичному місці битви (заповідник Кам’яна Могила) встановлено пам’ятний хрест і споруджено каплицю. Щороку українські козацькі організації влаштовують тут свої фестивалі. Подія відображена в билинах.

2 вересня – 19 листопада (або 6 грудня) 1240 р., Київ.

Обороною Києва командував тисяцький (воєвода) Дмитро, щойно призначений намісником давньої столиці з волі князя Данила Галицького (біографія воєводи невідома). Нерідко його безпідставно ототожнюють із боярином Дмитром Єйковичем, котрого призначив намісником Києва у 1243 р. великий князь Володимирський Ярослав Всеволодович.