Сьогодні ж ми зіткнулися з іще тривожнішим різновидом припасування. У 1998 році астрономи виявили, що розширення Всесвіту не сповільнюється, як можна було очікувати від гравітаційного взаємного тяжіння галактик, а навпаки прискорюється. Причиною цього прискорення вважають енергію, пов’язану із самим космосом і відому як темна енергія. Теорія говорить, що є кілька різних джерел темної енергії. Потужність деяких із цих джерел ми можемо обчислити, а деяких – ні. Потужність джерел темної енергії, яку ми можемо оцінити, виявляється більшою за весь обсяг темної енергії, який спостерігають астрономи, приблизно на 56 порядків величини – тобто на 1 з 56 нулями. Це не парадокс, бо можна припустити, що ці обчислювані джерела темної енергії майже компенсуються джерелами, які ми не можемо обчислити, але така нейтралізація мала б бути точною до 56 десяткових розрядів. Такий рівень припасування неприпустимий, і теоретики тяжко працювали, щоб знайти кращий спосіб пояснити, чому обсяг темної енергії настільки менший за той, що припускається нашими розрахунками. Одне можливе пояснення згадане в розділі 11.
Водночас потрібно визнати, що деякі приклади припасування просто випадкові. Наприклад, відстані Сонця й Місяця від Землі мають приблизно однакове співвідношення з їхніми діаметрами, тож, якщо дивитися з Землі, Сонце та Місяць здаються майже однакового розміру. Це видно з того, що Місяць точно перекриває Сонце під час повного сонячного затемнення. Немає жодних причин припускати, що це щось інше, крім збігу.
Арістотель зробив один крок, щоб зменшити припасування моделей Евдокса та Калліпа. У своїй «Метафізиці»8 він запропонував зв’язати всі сфери в єдину систему. Замість відводити найзовнішнішій планеті Сатурну чотири сфери, як Евдокс та Калліп, він відвів їй лише три їхні внутрішні сфери – щоденний рух Сатурна зі сходу на захід пояснювали прив’язкою цих трьох сфер до сфери нерухомих зірок. Арістотель також додав усередині трьох сфер Сатурна ще три сфери, що оберталися у протилежних напрямках, щоб компенсувати вплив руху трьох сфер Сатурна на сфери наступної планети – Юпітера, – зовнішня сфера якого була прикріплена до найвнутрішнішої із трьох додаткових сфер між Юпітером і Сатурном.
Додавши ці три нові сфери, що обертаються у протилежних напрямках, і прив’язавши зовнішню сферу Сатурна до сфери нерухомих зірок, Арістотель отримав доволі непогану картину. Більше не потрібно було шукати пояснення, чому щоденний рух Сатурна точно повторює рух зірок – Сатурн був фізично прив’язаний до сфери зірок. Але потім Арістотель сам усе зіпсував: він відвів Юпітеру всі чотири сфери, які відводили йому Евдокс та Калліп. Проблема полягала в тому, що так Юпітер мав би щоденно рухатися разом із Сатурном, а також одночасно з найзовнішнішою з його власних чотирьох сфер, а тому обертався б навколо Землі двічі протягом доби . Невже Арістотель забув, що три сфери з обертанням у протилежних напрямках усередині сфер Сатурна компенсували б лише особливі рухи Сатурна, але не його добове обертання навколо Землі?
Що гірше, Арістотель додав лише три сфери з обертанням у протилежних напрямках усередину чотирьох сфер Юпітера, щоб компенсувати його власні особливі переміщення, але не щоденний рух, а потім відвів Марсу, наступній планеті, усі п’ять сфер, які відводив йому Калліп, тож Марс обертався б навколо Землі тричі на добу. Продовжуючи таким чином, за схемою Арістотеля, Венера, Меркурій, Сонце та Місяць оберталися б навколо Землі відповідно чотири, п’ять, шість та сім разів на добу.
Я був вражений такою явною помилкою, коли читав «Метафізику» Арістотеля, а потім дізнався, що її вже давно помітили кілька інших авторів, включно з Дж. Л. Е. Дреєром, Томасом Хітом та В. Д. Россом9. Деякі з них пояснювали це помилкою в тексті. Але якщо Арістотель справді розробив схему, відому нам зі стандартної версії «Метафізики», то її не можна пояснити відмінністю його способу мислення від нашого або інтересом до інших проблем. Нам довелося б зробити висновок: коли Арістотель використовував відомі йому методи, розв’язуючи проблему, що його цікавила, він був дуже неуважний або дурний.
Навіть якби Арістотель навів правильну кількість сфер, що обертаються у протилежних напрямках, тобто так, щоб кожна планета оберталася б разом із зірками навколо Землі лише раз на добу, його схема все одно великою мірою була припасованою. Сфери з обертанням у протилежних напрямках, вставлені всередину сфер Сатурна, щоб компенсувати вплив його особливих переміщень на рух Юпітера, мали б обертатися з точно такою самою швидкістю, що й три сфери Сатурна. Те саме справедливо й щодо ближчих до Землі планет. Крім того, так само, як в Евдокса та Калліпа, у схемі Арістотеля другі сфери Меркурія та Венери мали б обертатися з точно такою самою швидкістю, що й другі сфери Сонця, щоб пояснити той факт, що Меркурій, Венера та Сонце рухаються зодіаком разом. Тому внутрішні планети ніколи не видно в небі далеко від Сонця. Венера, наприклад, є завжди вранішньою або вечірньою зіркою, яку ніколи не видно високо в небі опівночі.
Читать дальше