Оноре Бальзак - Філософські етюди

Письменство дає нам змогу завести незнайомих друзів, і який то щирий друг – твій читач! Тим більше, що з добре знайомих друзів автора деякі не прочитали жодного рядка з його творів! Автор вважає, що тільки сплачує свій борг вдячності, присвячуючи цю новелу DIIS IGNOTIS [1] Невідомим богам (лат.). .

Одного зимового вечора дон Жуан Бельвідеро частував у своєму розкішному феррарському палаці князя з роду д’Есте. В ту епоху бенкети були чудовим видовищем, влаштовувати яке могли тільки люди, не бідніші за королів, або могутні феодальні сеньйори. Сидячи навкруг стола, на якому горіли запашні свічки, семеро веселих жінок утішалися приємною бесідою, оточені прекрасними статуями з білого мармуру, що вирізнялися на тлі стін, обличкованих під червоний камінь, і контрастували з барвистими турецькими килимами. Вбрані в атлас, виблискуючи золотом і діамантами, – менш, проте, яскравими, ніж їхні очі, – усі вони здавалися втіленням пристрастей, однаково палких, але настільки ж розмаїтих, наскільки розмаїтою була їхня краса. Правда, говорили вони про одне й те саме, про одне й те саме думали, але вираз обличчя, погляд, який-небудь жест або відтінок у голосі надавали мові кожної з них своєрідного тону – легковажного, хтивого, меланхолійного або насмішкуватого.

Одна, здавалося, промовляла: «Моя врода зігріє навіть захололе серце старого діда».

Друга: «Я люблю лежати на канапі і п’янити себе думкою про тих, хто мене обожнює».

Третя, ще новенька на цих бенкетах, мало не червоніла.

– У глибині серця мене мучать докори сумління, – казала вона. – Я католичка і боюся пекла. Але вас я так люблю, так люблю, що заради вас готова пожертвувати і вічним спасінням.

Четверта, перехиляючи келих із хіоським вином, вигукувала:

– Будемо ж веселитись! З кожним світанком я відроджуюся для нового блаженства! Не пам’ятаючи про минуле, ще п’яна після вчорашніх поєдинків, я знову до дна осушую келих життя, осяяного щастям, напоєного коханням!

Жінка, яка сиділа біля Бельвідеро, спопеляла його вогнистим поглядом. Вона мовчала. «Мені не знадобляться bravi [2] Наймані вбивці (іт.). , щоб порішити коханця, якщо він мене покине!» – здавалось, промовляли її очі. Вона сміялася, але її рука конвульсивно ламала золоту цукерницю, карбовану чудесними візерунками.

– Коли ж ти станеш герцогом? – запитала шоста в князя, блиснувши хижою посмішкою і втупивши в нього очі, сповнені вакхічного безуму.

– А коли нарешті помре твій батько? – поцікавилася сьома, засміявшись і хмільним грайливим порухом кинувши в дона Жуана букет.

Ця невинна юна дівчина звикла легковажити всім священним.

– О, не згадуйте мені про нього! – вигукнув юний красень дон Жуан Бельвідеро. – На світі існує тільки один вічний батько, і, на моє лихо, він дістався мені!

Крик жаху вихопився в сімох феррарських куртизанок, у Жуанових друзів і навіть у князя, хоча через двісті років, за Людовіка XV, люди з обраного товариства лише посміялися б із такої вихватки. Але оргія лише починалася, і, мабуть, душі ще не зовсім скаламутилися. Незважаючи на яскраве полум’я свічок, на палкі вигуки, на блиск золотих і срібних чаш, на хмільне вино, незважаючи на те, що погляд милувався найпрекраснішими жінками, можливо, в глибині тих сердець ще збереглося трохи сорому перед людським та Божим осудом, який жевріє там, аж поки гульня не заллє його потоками іскристого вина. Одначе квіти вже зім’ялися, очі посоловіли – сп’яніли уже й сандалії, як висловився Рабле. І ось коли на бенкеті на мить запала тиша, відчинилися двері, і, як на Валтасаровій учті, з’явився дух Божий у подобі старого сивого слуги з хисткою ходою та насупленими бровами; він увійшов із сумним обличчям, і від його погляду зблякли вінки, келихи з червоним вином, піраміди плодів, блиск бенкету, пурпуровий рум’янець здивованих облич і яскраві барви подушок, зім’ятих білосніжними жіночими плечима та ліктями. І мов жалобне покривало опустилося на всю цю навіжену компанію, коли слуга промовив глухим голосом похмурі слова:

– Паничу, ваш батько помирає.

Дон Жуан підвівся, зробивши жест, який гості мали витлумачити так: «Даруйте, таке не щодня трапляється».

Хіба смерть батька не застає молодих людей – і досить часто – посеред розкошів життя, посеред безумних розваг веселої оргії? Смерть у своїх забаганках буває не менш примхлива, ніж норовиста куртизанка. Але смерть завжди вірна, вона ще нікого не обманула.