Арістотель - Поетика

В інших наслідувальних мистецтвах єдність полягає у відтворенні чогось одного; так і фабула, коли вона є наслідування дії, повинна відтворювати одну — і до того ж суцільну — дію, а частини подій повинні бути так сполучені, щоб з перестановкою або упущенням будь-якої частини порушувалося і мінялося ціле, бо те, що своєю наявністю або відсутністю не вносить помітних змін, не становить органічної частини цілого.

Із сказаного ясно також, що завдання поета — говорити не про те, що справді сталося, а про те, що могло б статися, тобто про можливе або неминуче. [1451 b]Історик і поет відрізняються один від одного не тим, що один із них говорить віршами, а другий — прозою (можна Геродотові {60} 60 1 Геродот (близько 484–425 pp. до н. е.) — відомий грецький історик, автор твору про грецько-перські війни в дев’яти книгах. Твір цей дійшов до наших часів. Четверта книга присвячена Скіфії — території Північного Причорномор’я, яка зараз, в значній частині, знаходиться в межах України. твори викласти віршами, і все-таки це була б історія, хоч і у віршах); відрізняє їх те, що один говорить про події, які справді відбулися, а другий — про те, що могло б статися. Тим-то поезія і філософськи глибша, і серйозніша за історію — поезія говорить більш про загальне, а історія — про окреме.

Загальне полягає в тому, що людині певної вдачі доводиться говорити або робити, виходячи з ймовірності або необхідності, а цього й прагне поезія, надаючи імення своїм героям. Окреме ж — це, приміром, те, що зробив Алківіад {61} 61 2 Алківіад (близько 451–404 pp. до н. е.) — політичний діяч і стратег Афін. Відзначався безпринципністю та політичною нестійкістю. , або те, що з ним трапилось.

Сказане цілком можна пояснити на прикладі комедії. Склавши фабулу відповідно до ймовірності, автори комедії підставляють випадкові імена, але не торкаються певних осіб, як поети ямбічні {62} 62 3 Античні ямбографи більше виступали у своїх віршах проти окремих осіб, ніж критикували вади всього суспільства. Основоположником літературного ямба був Архілох (VII ст. до н. е.), уродженець острова Пароса. Він нещадно глузує з паросця Лікамба, який відмовився видати за нього дочку Необулу. Глузування з окремих людей характерне і для останнього класика ямбографії Гіппонакта з Ефеса (друга половина VI ст. до н. е.). Представники стародавньої аттичної комедії Кратін, Евполід, Арістофан також не раз дошкульно критикували окремих осіб. Тільки середня й нова аттична комедія відмовилась від особистого глузування з громадян. . Що ж до трагедії, то в ній додержуються справжніх імен, оскільки довіру викликає тільки можливе. Адже ми не віримо в можливість того, що не сталося; а що сталося, те, очевидно, можливе, бо воно й не сталося б, якби не було можливе. Проте в трагедіях буває й так, що одно або два імені — справжні, а решта — вигадані. А в деяких і жодного справжнього імені немає, як-от, наприклад, в Агафоновій «Квітці» {63} 63 4 Агафон — знаменитий афінський трагічний поет кінця V ст. (близько 447–400 pp.) до н. е). В трагедії він перетворив хорові партії на вокальні інтермедії, не пов’язані з текстом — свого роду музикальний дивертисмент між окремими актами драми (див. розд. XVIII). Агафон був сміливим новатором у грецькій драматургії, тому що він намагався звільнити трагедію від тісного зв’язку з міфологією, писав п’єси на вигадані сюжети з вигаданими особами. Від його творів збереглися назви і незначні фрагменти. . В цій трагедії вигадані і події, і імена, а проте вона подобається. Отож, поетові не треба обов’язково додержуватися традиційних переказів, що ними обмежуються найкращі трагедії {64} 64 5 Античні трагіки черпали сюжети для своїх творів, як правило, з міфології. Найчастіше грецькі поети зверталися до фіванського та аргоського циклів епічних сказань, багатих трагічними випадками. Нещасна доля Лая, Едіпа, Етеокла, Полініка, Антігони з фіванського циклу та Пелопса, Агамемнона, Ореста, Іфігенії, Електри — з аргоського — стали сюжетом не одної трагедії. Улюбленими були сюжети про Троянську війну. Сам Есхіл говорив, що його твори — це крихти «від пишного бенкету Гомера». В окремих випадках трагедії складались і на злободенні теми. До таких належали «Взяття Мілета» та «Фінікіянки» Фрініха, «Перси» Есхіла та інші. Але грецькі трагіки досить вільно поводились з міфами, часом далеко відходили від їх традиційної форми, змінювали їх відповідно до своїх художніх задумів: в образах відтворювали риси сучасної їм дійсності, відгукувалися на животрепетні питання соціально-політичного життя. . Та й смішно цього домагатися, бо й відоме — не багатьом відоме, а проте подобається всім.