Арістотель - Поетика

Четверте в трагедії — це спосіб вислову. Як уже й раніше говорилось, під способом вислову я розумію вміння художньо висловлювати свою думку, що має однакову силу як у поезії, так і в прозі.

З решти елементів п’ятий — музична композиція — є найважливіша окраса трагедії, а сценічна обстановка хоч і захоплює душу, але зовсім не належить до нашого мистецтва і дуже далека від поезії, — адже сила трагедії залишається і без вистави, тобто без акторів; до того ж, у постановці спектаклів більше значення має вмілість декоратора, ніж поета.

Установивши ці визначення, скажемо далі, яким саме повинен бути зв’язок між подіями, тому що він є перше і найважливіше в трагедії. У нас уже зазначено, що трагедія є відтворення завершеної і суцільної дії, яка має певний обсяг, — бо буває ж ціле і без усякого обсягу. Ціле — це те, що має початок, середину і кінець. Початок — те, що саме не йде неодмінно за чимсь іншим, але за ним, природно, існує або виникає щось інше; кінець, навпаки, — те, що по своїй природі йде або виникає за чимсь іншим — чи то обов’язково, чи, здебільшого, після нього ж нічого іншого немає; а середина — це те, що саме й йде за іншим і після себе щось інше має. Отже, добре складені фабули не можуть ні починатись де завгодно, ні кінчатись де завгодно, а повинні відповідати зазначеним умовам.

Для прекрасного — і живої істоти, і всякої речі, що складається з будь-яких частин, — треба, щоб ці частини не тільки були впорядковані, але й мали не випадково взяту величину. Адже прекрасне виявляється у величині і порядку, а тому прекрасна істота не може бути ні надто мала, бо при її огляді, що потребує ледве помітного часу, образ був би невиразний, [1451 a]ні надто велика, бо її не можна було б оглянути відразу. Наприклад, якби тварина була б у десять тисяч стадій {54} 54 1 Стадія — давньогрецька міра довжини, становить приблизно 177,6 метра. завдовжки, то єдність та цілість її зникали б з поля зору глядачів.

Подібно до того, як неживі речі та живі істоти повинні мати величину, яку можна обняти поглядом, так і фабули повинні мати обсяг, який можна запам’ятати. Визначати межі цього обсягу щодо театральних вистав, отже, й щодо сприймання глядачів — не є завдання поетики. Якби треба було провадити змагання ста трагедій {55} 55 2 в Афінах театральні вистави відбувалися виключно під час свят бога Діоніса — «Великих Діонісій» (приблизно в березні-квітні) і Леней (приблизно в січні-лютому). Спочатку трагедії ставились тільки під час «Великих Діонісій», які тривали шість днів. Три останні дні цього свята були призначені для театральних драматичних вистав. До змагань ставали три поети-автори, три хореги та три перші актори (протагоністи). Кожний трагічний поет давав на конкурс три трагедії і одну сатирівську драму. До конкурсу допускались тільки нові твори. Після триденних змагань комісія-жюрі, вибрана до початку вистав, оголошувала своє рішення. Всі учасники змагань одержували нагороду відповідно до оцінки їх заслуг. Тільки перша нагорода означала перемогу. Третя була рівнозначна провалові. Імена поетів, хорегів і акторів-протагоністів, які грали головну роль, записувалися в окремі акти і зберігалися в державному архіві. , то їх ставили б, відраховуючи час за водяним годинником {56} 56 3 За водяним годинником — клепсидрою — в афінському суді визначали час для виголошення промови обвинувачеві та захисникові. , як це, кажуть, бувало і в інших випадках.

Щодо визначення обсягу трагедії, виходячи з самої її суті, то завжди краща величиною та фабула, яку поширено до цілковитої ясності. Отже, для простоти визначення можна сказати: достатні такі межі величини, в яких при послідовному розвиткові подій можуть з ймовірністю або неминучістю виникати переходи від нещастя до щастя або від щастя до нещастя.

Фабула буває єдиною не тоді, коли вона, як це вважає дехто, зосереджується навколо однієї особи. Адже й з однією людиною може трапитись безліч таких різноманітних подій, що деякі з них ніякої єдності не становлять; так само багато може бути і вчинків однієї особи, з яких теж не утворюється ніякої єдності. Ось чому, здається, помиляються ті поети, що створили «Гераклеїду» {57} 57 1 Гераклеїда — епопея про життя та подвиги Геракла. Твори на таку тему писали Кінефон (VII ст. до н. е.), Лісандр (VI ст. до н. е.), Паній (V ст. до н. е.) та інші. і «Тесеїду» {58} 58 2 Тесеїда — епопея міфічного афінського царя Тесея. Авторами поем про нього були Зопір (IV ст. до н. е.), Діфіл (V ст. до н. е.) та інші. та інші такого роду поеми, — вони вважають, що коли Геракл був один, то й фабула про нього повинна бути одна. У цьому відношенні, як і в інших, серед них вигідно виділяється Гомер, який і тут, здається, додержується правильної позиції завдяки чи то своїй вмілості, чи природному хистові. Складаючи «Одіссею», він описував не все, що трапилось з героєм. Наприклад, Гомер не згадує, як Одіссея було поранено на Парнасі або як він удавав божевільного під час зборів у похід {59} 59 3 Про те, що Одіссея поранив на полюванні дикий кабан, згадується коротко в «Одіссеї» (кн. XIX, 438 і далі), але ніде в поемах Гомера немає мови про те, що Одіссей удавав божевільного. За міфом Одіссей, не бажаючи брати участі в поході на Трою, вирішив прикинутися божевільним: він запряг до плуга вола і осла, а замість зерна кидав у борозну сіль. Викрив його цар Евбеї Паламед, який на шляху плуга поклав немовля — Одіссеєвого сина Телемаха. Одіссей обминув немовля, і тим самим викрив себе. , — адже ні одна з цих подій не виникла з необхідністю або ймовірністю з іншої, Гомер побудував «Одіссею», так само як і «Іліаду», навколо однієї дії, як ми її розуміємо.