Вахтанґ Кебуладзе - Чарунки долі

На міжнародній конференції в Любляні, у якій я брав участь, серед інших питань обговорювали проблему становища жінки в сучасному ісламському світі. Один із учасників дискусії висловив пропозицію: «А якщо все-таки запитати в самої ісламської жінки, чи вона хоче рівних прав із чоловіками? Мабуть, вона відповість, що хоче». Але звідки в нас така наївна впевненість у тому, що для ісламської жінки цінність відкритої комунікації взагалі буде важливішою за її захищеність у звичній закритості ісламського світу? Я не кажу, що це так, але я не певний, що вона в принципі зрозуміє європейські цінності свободи вибору, особистої відповідальності, відкритої комунікації тощо. Для неї ці речі взагалі можуть не мати ані значення, ані цінності, ані навіть сенсу, що аж ніяк не означає її нерозумності. І навіть якщо ісламська жінка згодиться прийняти європейські цінності, вона зробить це у свій спосіб, спираючись на власну раціональність. Таке прийняття неодмінно трансформує ті цінності. Західній людині слід сягнути дуже високого рівня транскультурної толерантності, аби не стигматизувати цю трансформацію як викривлення, а прийняти й легітимувати таку культурну контрабанду.

У згадуваній уже книжці «Топографія Чужого» Вальденфельс порушує питання про природу чужості. Хто мені ближчий — молодий неонацист, який живе зі мною на одній вулиці і змалку грався з моїми дітьми на подвір’ї, чи афганський перекладач казок братів Ґрим на фарсі, тих казок, із якими виріс я сам і які я читав своїм дітям, коли вони були маленькими? Із самого стилю запитування зрозуміло, що, напевно, німецькому філософу другої половини XX сторіччя має бути ближчий афганський перекладач казок братів Ґрим, аніж молодий німецький неонацист. У контексті цього запитання і єдиної прийнятної на нього відповіді поняття контрабанди розуму та культурної контрабанди стає насправді обґрунтованим, оскільки переклад казок братів Ґрим на фарсі в Афганістані є, зрештою, контрабандою. Щось схоже здійснює сам Вальденфельс, коли у своїх книжках «Феноменологія у Франції» та «Німецько-французькі шляхи думки» повертає у німецький контекст французьку феноменологію, яка відгалузилася від німецької і тривалий час була не надто популярною в Німеччині. Залишається лише зауважити, що німецький неонацист, найімовірніше, в дитинстві також читав казки братів Ґрим, тобто був для ліберально налаштованого німецького інтелектуала своїм.

Чуже і Своє — це не раз і назавжди встановлені визначення. Межі між ними розмиті, вони прозорі для інтелектуальної і культурної контрабанди. У зв’язку із цим на думку спадає анекдотична історія про те, як ми з колегами не могли видати наш переклад німецької книжки, оскільки українська митниця вимагала сплатити митний збір за придбання авторського права. За логікою митних чиновників, оскільки це право належало комусь у Німеччині, а тепер його надано комусь в Україні, воно перетнуло кордон. Якщо мито не сплачено, то це контрабанда.

Можна сказати, що всі ми, хто переносить у наш — не зовсім європейський простір — породження європейської культури, є контрабандистами. І це стосується не лише філософії та науки. Культуру несуть не тільки на білих конях героїв-переможців, але й у сукняних торбах контрабандистів.

Феномен совєтського самвидаву також можна зрозуміти як варіант контрабанди й партизанщини. Заборонену літературу завозили контрабандою, підпільно перекладали, видавали і тиражували в доморобний спосіб, аби потому, знов-таки контрабандно, розповсюджувати її, долаючи внутрішні перепони тоталітарної системи цензури та контролю. Совєтські фарцовщики продавали не лише джинси й футболки із забороненою західною символікою, але й не менш заборонені платівки британських і американських рок-гуртів. Причому тексти пісень цих гуртів часто-густо були критичнішими щодо західної соціально-політичної системи, ніж ідеологічні ескапади совєтських політпрацівників.

Та й сьогодні, коли ідеологічну заслону цензури в нашій країні знято, феномен контрабанди розуму не втратив свого значення. Ми починаємо розуміти, що немає єдиного розуму, експансія якого неодмінно приведе до розумності всього людства. Існують автономні осередки розуму. Переходячи від одного до іншого, ми завжди щось втрачаємо, адже цей перехід завжди передбачає переклад із мови однієї культури на мову іншої культури. Тому ми постійно перебуваємо в стані, який можна описати назвою кінострічки Софії Кополи «Lost in Translation». Український варіант «Труднощі перекладу» знов-таки не зовсім точний, і цією неточністю він лише переконує в правильності первинного сенсу — «Загублені в перекладі» або «Втрачено в перекладі». Але в цій втраті ми завжди отримуємо щось нове, адже можлива й інша інтерпретація цієї назви — той, хто загублений у перекладі, цим перекладом захоплений.