Вахтанґ Кебуладзе - Чарунки долі

Отже, канонів немає. Ми завжди зухвало намагаємося посісти місце творця. Коли ми справді мислимо або творимо, то щоразу зазіхаємо на нездійсненне. Так триває життя. Так ми тимчасово уникаємо смерті, смерті не як припинення фізичного існування, а як марнування часу, як перетворення життя лише на фізичне існування.

З огляду на це стає зрозумілою складність краси, добра й істини. Ми щоразу стикаємося із загадкою, а загальних принципів пошуку правильної відповіді не існує. Ганна Арендт мала рацію, коли писала про банальність зла. Зло банальне, добро складне. Краса невловима, потворність всюдисуща. Істина часто-густо жахає, омана зазвичай заспокоює. Щоразу, вчиняючи доброчесно, ми створюємо прецедент добра. І щоразу, здійснюючи моральний вибір, кожен із нас є абсолютно вільним, а до того ж екзистенційно самотнім, адже вибір треба робити, взоруючись на власний невідтворний ідеал, про який писав Ортеґа-і-Ґасет. Попри загальні моральні закони, ситуація морального вибору завжди нова й неповторна. Це дуже витончено описує Франц Кафка в притчі про ворота закону у творі «Процес». Людина приходить до воріт, які ведуть до закону. Перед ними стоїть вартовий. Людина запитує дозволу пройти крізь ворота, але вартовий забороняє зробити це. Людина проводить усе життя біля воріт закону, намагаючись отримати дозвіл увійти крізь них, але так і не отримує його. І вже вмираючи, вона з подивом усвідомлює, що до цих воріт, окрім неї, за всі ці довгі роки очікування ніхто не підходив. Як же так? Адже всі прагнуть до закону. Чому ж тоді ніхто не підходив до цих воріт? На це останнє запитання людини вартовий відповідає, що ці ворота були призначені лише для неї, а після її смерті вартовий замкне їх і піде геть.

Парадокс свободи полягає в тому, що кожну мить нашого існування кожен із нас приречений на підставі автономії розуму вільно обирати те, чи бути справді вільним, прагнучи до добра відповідно до власного індивідуального ідеалу, сприймати який ми навчаємося в естетичному переживанні вільної краси.

Назву можна представити у вигляді запитання: Хто врятує нашу цивілізацію — герої чи контрабандисти розуму? Це питання, своєю чергою, відсилає нас до жарту сучасного німецького феноменолога Бернгарда Вальденфельса з приводу відомого вислову засновника феноменологічної філософії Едмунда Гусерля середини 30-х років XX сторіччя про те, що нас можуть урятувати лише герої розуму. У книжці «Топографія Чужого» Вальденфельс, іронізуючи з цього приводу, пише, що сьогодні, коли ми пережили стільки воєн, революцій, заколотів і подібних соціально-політичних катастроф, виникає підозра, що нас врятують не так герої розуму, як його контрабандисти й партизани. На мій погляд, ця сентенція щодо «героїв розуму» пов’язана з вірою Гусерля в абсолютний розум, який дуже нагадує абсолютний дух Геґеля. На політичному ж рівні абсолютний дух втілюється в ідею сильної держави. Тут знаковим є Геґелеве захоплення Наполеоном як утіленням абсолютного духу на білому коні, як утіленням в історії певної абсолютної ідеї.

Апелювання до абсолютного розуму й абсолютного духа містить зародок тоталітаризму. Ті, хто в XX сторіччі претендували на роль героїв розуму, стали найнебезпечнішими політичними злочинцями. Пригадаймо російських більшовиків, які від імені розуму чинили жахливі злочини. Апологети іншої антилюдської доктрини XX сторіччя — нацисти — також намагалися віднайти розумні наукові обґрунтування неповноцінності неарійських рас. Звичайно, і російський комунізм, і німецький нацизм при цьому містили елементи ірраціоналізму та містицизму. Втім, важливо те, що обидві форми тоталітаризму претендували на універсальність власних засад, а в обґрунтуванні цієї універсальності так чи інак апелювали до розуму.

Гусерль не був комуністом і як єврей сам постраждав від нацизму. Але саме він говорив про те, що мета європейської цивілізації полягає в узгодженні нашого життя з вимогами розуму, вживаючи слово «розум» завжди в однині і розглядаючи цей єдиний розум як певну універсальну граничну інстанцію. А за великим рахунком сам Гусерль проговорюється, що розум цей — європейський, кажучи про те, що індус може стати європейцем, а європеєць ніколи не стане індусом. Із позиції цього єдиного розуму все інше визнається нерозумним. Герої розуму покликані нести розумність у нерозумне, і така експансія розуму часто-густо відбувається через насильство. То, може, все-таки визнати, що немає одного розумного центру, що у світі є острівці розуму, а його носії — це не герої, а контрабандисти, які переправляють уламки розуму з одного острова на інший, з однієї культури до іншої?