Рудольф Каснер - Притчі

І поетова кохана пішла й покінчила з тим, про що ще пам'ятав поет, і з тим, що було до того, як він назвав її своєю коханою; і повернулась вона, і зробилася ще красивішою, і вуста її стали ще червоніші, наче від крові усього того, з чим вона покінчила.

Але поет забув її, він уже ніби й не бачив ані її краси, ані її вуст, червоних од крові усього того, про що пам'ятав поет.

І поетова кохана пішла й покінчила з собою.

«Якщо мені пощастить і я заволодію найпрекраснішою з-поміж жінок, воістину, смерте, віддам тобі своє життя. Клянусь!» — вигукнув, кривляючись, Фортунатус.

Коли ж йому справді пощастило і він заволодів найпрекраснішою з-поміж жінок, Фортунатус неабияк здивувався, принишк і почав дожидатися смерті.

Та смерть не прийшла, і Фортунатус знову посмілішав і знову почав блазнювати, вигукуючи: «Якщо мені пощастить і я заволодію купою грошей, і люди почнуть служити мені і вклонятися при зустрічі, воістину, смерте, віддам тобі своє життя. Клянусь!»

Йому пощастило, і він виграв стільки грошей, що люди почали справді йому служити і вклонятися при зустрічі, через що Фортунатус знову здивувався й принишк, чекаючи смерті.

Та смерть не прийшла, і Фортунатус втретє посмілішав і знову почав блазнювати, вигукуючи: «Якщо мені пощастить і я прославлюся так, що люди прийдуть до мене і скажуть, що я на віки вічні залишусь у їхній пам'яті, воістину, смерте, віддам тобі своє життя. Клянусь!»

Йому пощастило і втретє — він прославився так, що люди справді прийшли до нього й сказали, що завжди пам'ятатимуть про нього, і неабияк здивувався Фортунатус, принишк знову й заходився чекати смерті.

І смерть нарешті прийшла, Фортунатус упізнав її, впав навколішки, вчепився в її залізні ноги і зі страхом зазирнув у її мертві очі, захотів посміхнутися і не зміг — затрусився всім тілом і безкровними вустами прошепотів: «Це була тільки гра, смерте… Давай продовжимо…»

Та смерть відкинула геть чіпкі руки Фортунатуса і, наступивши йому на потилицю, наче на гидкого черв'яка, що прилип до ніг, зіштовхнула його мертве тіло з дороги живих.

У великому індійському місті жив колись багатий раджа. Мав він багато жінок і від кожної він мав сина. І всі його сини любили один одного і своїх матерів, і лише Махадасу вони ненавиділи, тому що його мати була рабинею раджі, їхнього батька, і Махадаса не знав своєї матері. І сини багатого раджі називали Махадасу, свого брата, сином повії, знущалися з нього, доки не вигнали його з батьківського дому.

Довго блукав Махадаса світом, аж нарешті зустрівся йому у лісі старезний дід, про якого казали в народі, що йому відкрита вся правда. Махадаса розповів мудрецеві про те, що мати в нього була рабинею багатого раджі, його батька, і тому брати вижили його з батьківського дому. Пожалів мудрець Махадасу і сказав йому: «Залишайся у мене, живи зі мною і я навчу тебе мудрості; а ставши мудрим, будеш сильнішим за своїх братів, і вони вже не зможуть тебе прогнати з батьківського дому».

І почав старий учити Махадасу мудрості, і жив Махадаса у нього, а коли вивчився, покинув учителя і рушив до батькової домівки, і побачив він там своїх братів, і повів їм, що мудрець, про якого казали в народі, ніби йому відкрита вся правда, навчив його мудрості, і що тепер він сильніший за них, і що тепер вони не зможуть його прогнати з батькового дому. Почувши це, брати спершу здивувалися і не сказали нічого, а тоді розсміялися вголос і залишили Махадасу самого. Почервонівши від сорому, Махадаса покинув батькову домівку й подався назад до лісу, до мудреця, який учив його мудрості, і закричав: «Я соромлюсь своєї мудрості, тієї мудрості, якої ти мене вивчив. Забери її назад!» Мудрець посміхнувся, пильно глянув Махадасі в очі й повільно мовив: «Махадасо, віддай мені мудрість, якої я вивчив тебе, щоб я міг розпізнати її. Махадасо, поверни мені свою мудрість!» Махадаса не знав, що йому діяти, і, затуливши долонями обличчя, гірко заплакав.

Коли архонти й жерці довідалися, що він, одвічний мандрівник, наближається до їхнього міста, вони вийшли йому назустріч до міської брами і побажали йому щастя, і вславили його, і змастили йому голову олією, й увінчали плющем, і обвили його довге чорне волосся білосніжним руном, і освятили, і ось, наче один із тих, хто призначався до жертви, у пурпуровій мантії й золотих сандаліях, переступив він міську браму, і здивовані люди, що юрмились на вулицях, почали кидати йому під ноги просто у пилюгу троянди і встилати йому дорогу великими барвистими килимами, і на все місто сяяв храм та його колони, що здіймалися до небес. Його мудрість, гомоніли в народі, така сама велика, як любов і смерть, що їх посилають боги; його серце — чисте і супокійне, як серце переможця на полі бою, хоч у його очах, казали, палає вогонь невтоленних пристрастей і бажань. У німому мовчанні застигли люди, мовби на полотні, в нетерплячому очікуванні його слова, і тоді хтось із юрби, якийсь убогий сіромаха, звернувшись до сусіда, тихо мовив: