Еріх Фромм - Мати чи бути?

Здатність творчо проникати в сутність явищ ви­ражає давньоєврейське слово jadoa , що означає пізнати й любити, в сенсі чоловічої сексуальності. Будда, званий Просвітленим, закликає людей прокинутися і звільнитися від ілюзії, ніби жадоба матеріального може привести до щастя. Юдейські пророки також закликають людей про­будитися від сну й усвідомити, що ідоли, яким вони покло­няються, — це їхні власні створіння і вони примарні. Ісус проголошує: «Істина зробить вас вільними!» Мейстер Екхарт щораз повертається до теми пізнання, зокрема роз­мірковуючи про Бога: «Знання — це не якась певна думка; але воно радше прагне зірвати (всі покрови) і безкорис­ливо, у наготі своїй лине до Бога, аж поки не досягне і не осягне його» [14, с. 243]. («Нагота» і «нагий» — улюблені сло­ва Мейстера Екхарта, так само, як і його сучасника, неві­домого автора книги «Хмара незнання».) Згідно з Марксом, людина має позбавитися ілюзій і створити такі умови, за яких вони будуть непотрібними. Концепція самопізнання Фрейда також ґрунтується на ідеї руйнації ілюзій («раціо­налізації») з метою збагнути неусвідомлену реальність. (Цього останнього з філософів-просвітників можна назва­ти революційним мислителем — у розумінні філософії Про­світництва XVIII, а не XX століття.)

Усі згадані мислителі переймалися питанням поря­тунку людства; всі вони піддавали критиці загальноприй­няті стереотипи мислення. Для них мета знання — не до­стовірність «абсолютної істини», з якою людина почувала б себе комфортно, а процес самоутвердження людського розуму. Для тих, хто знає, незнання рівнозначне знанню, оскільки і те, й інше є частиною процесу пізнання, що­правда, в цьому випадку незнання не тотожне бездумно­му неуцтву. Знати оптимально за принципом буття — це знати глибше, а за принципом володіння — мати більше знань.

Сучасна система освіти переважно орієнтована на те, щоб навчити людей набувати знання ніби якесь майно, так чи інакше пропорційне тій власності і тому суспільно­му становищу, яке вони, швидше за все, посядуть у май­бутньому. Отримуваний мінімум знань достатній для того, аби люди могли належним чином виконувати свої службо­ві обов'язки. На додаток для плекання власної значущості кожен отримує в окремій упаковці «знання-люкс», причому розмір такого пакунка обумовлений кар'єрними перспек­тивами цієї особи в майбутньому. Навчальні заклади — це фабрики, де виготовляються подібні пакунки зі «всебічни­ми» знаннями, хоча самі школи зазвичай стверджують, що їхня мета — ознайомити учнів з видатними досягненнями людського розуму. Чимало коледжів проявляють особливу винахідливість у поширенні таких ілюзій. Від філософії й мистецтва Стародавньої Індії до екзистенціалізму і сюр­реалізму — чого лише не пропонує цей «шведський стіл знань» покуштувати учням — кавалок того, кавалок цього, їх заохочують почувати себе вільно і невимушено, а тому не спонукають зосередитися на якійсь одній дисципліні і навіть не вимагають дочитувати книгу до кінця. (Ради­кальна критика Айвана Ілліча [65] виразно виявила безліч недоліків цієї системи навчання.)

Залежно від того, за яким принципом — володіння чи буття — використовується поняття «віра», воно може мати два цілком відмінні значення — в релігійному, по­літичному чи особистому плані.

У першому випадку віра — це володіння певною від­повіддю, яка не потребує жодних раціональних доказів. Відповідь ця складається зі створених іншими людьми формулювань, які особа сприймає лише тому, що вона цим іншим, як правило бюрократії, підлягає. Це створює відчуття впевненості, засноване на реальній (або тільки уявній) силі бюрократії, і мовби забезпечує перепустку, що дозволяє долучитись до великої групи людей. Готова відпо­відь вивільняє людину від складного завдання самостійно мислити і приймати рішення: особа стає одним із щасли­вих володарів справжньої віри (beati possidentes). Віра за принципом володіння надає впевненості, вона претендує на утвердження абсолютного неспростовного знання, яке є правдоподібним, оскільки могутність його прибічників і захисників здається непохитною. Справді, хіба кожен не віддав би перевагу впевненості, якби натомість потрібно було лише відмовитися від своєї незалежності?

Бог, що споконвічно уособлював найвищу цінність нашого внутрішнього досвіду, при орієнтації на володіння перетворюється на ідола. Як вважали пророки, ідол — це створена нами річ, на яку ми проектуємо свою силу, збід­нюючи при цьому самих себе. Ми підкорюємося власному творінню, і через таке підкорення відбувається у відчу­женій формі наше спілкування із самими собою. Оскільки ідол — це річ, я можу володіти ним, але водночас він во­лодіє мною , тому що я корюся йому. Як тільки Бог пере­творюється на ідола, властиві Богу риси стають такими ж чужими моєму особистому досвіду, як політичні доктри­ни. Цього ідола можна підносити як Милосердного Бога й одночасно вершити його іменем будь-які жорстокості; так само відчужена віра в людську солідарність відкидає всі вагання й сумніви, підштовхуючи людей до найбільш нелюдських вчинків. Хто бажає набути впевненості, хто хоче мати готові відповіді на всі життєві питання, не на­магаючись шукати їх самотужки, той вірить за принци­пом володіння.