ХІЗ Ден - Приліпи! Ефективність ідей - чому одні досягають успіху, а інші зазнають невдач

Ситуативний метод також приніс неабияку вигоду і для звичайних студентів. Під час наступного курсу, який вони проходили через два роки, перша частина матеріалу базувалася головним чином на вже відомих їм поняттях. Студенти, які старанно працювали над ситуативним завданням, продемонстрували на іспиті значно вищі результати. По суті, найбільшу різницю у балах відчули студенти, які вчилися на трійки. І не забувайте, що це через два роки після закінчення ситуативного курсу. Конкретність запам’ятовується.

Який саме аспект конкретності забезпечує успіх «липких» ідей? Відповідь слід шукати у природі нашої пам’яті.

Багатьом із нас здається, що, запам’ятовуючи певну інформацію, ми ніби відкладаємо її у спеціальне сховище. Запам’ятати якусь історію — це ніби підшити її до нашої «церебральної» теки з документами. У цьому порівнянні немає нічого дивного. Дивне те, що для різних видів пам’яті існують різні «церебральні» теки.

Ви й самі можете переконатися у цьому. Ми попросимо вас згадати речі, про які йтиметься у нижче поданих реченнях. Розмірковуйте над кожним із них не більше п’яти-десяти секунд. Переходячи від одного речення до іншого, ви помітите, що різні речі згадуються по-різному .

• Згадайте столицю штату Канзас.

• Згадайте перший рядок відомої вам пісні.

• Згадайте картину «Мона Ліза».

• Згадайте будинок, де ви провели своє дитинство.

• Згадайте визначення слова «правда».

• Згадайте визначення слова «кавун».

Цією вправою Девід Рубін, когнітивний психолог у Дюкському університеті, демонструє природу пам’яті людини. Здається, що кожне речення вимагає виконання різних видів розумової діяльності. Згадати столицю штату Канзас надзвичайно складно, якщо ви не живете у Топіці. Натомість, коли ви згадуєте свою улюблену пісню, ви чуєте її у своїй голові.

Безсумнівно, згадка про картину «Мона Ліза» воскрешає у пам’яті візуальний образ її відомої загадкової посмішки. Згадка про свій дім може викликати цілу низку спогадів: запахи, звуки, краєвиди. Можливо, ви навіть побачили, як бігали по кімнатах, чи згадали, де полюбляли сидіти ваші батьки.

Дати визначення «правді» не так просто. Звісно, ви знаєте, щó це, але навряд чи у вашій пам’яті зрине якийсь образ, як це було з «Моною Лізою». Проте ви можете сформулювати власне визначення, яке відповідатиме вашому розумінню поняття «правда».

Можливо, над визначенням слова «кавун» вам також довелося замислитися. Слово «кавун» одразу викликає емоційні спогади: шкірка у смужку, червона м’якоть, солодкий запах та смак. Тоді ви, мабуть, намагалися втілити ці спогади у визначенні.

Таким чином, пам’ять — це не тека. Вона більше нагадує застібку-липучку. Якщо ви уважно придивитеся до такої застібки, то побачите, що одна її частина вкрита тисячами крихітних гачків, а друга — тисячами крихітних петельок. Коли ви притискаєте боки один до одного, величезна кількість гачків зачіпляється за петельки. Ось як працює така застібка.

У вашому мозку є величезна кількість петельок. Чим більше гачків має певна ідея, тим краще вона запам’ятовується. Образ вашого рідного дому має незліченну кількість гачків. Реквізити нової кредитної картки у кращому випадку мають один гачок.

Талановиті викладачі знають, як збільшити кількість гачків певної ідеї. Одного разу вчителька зі штату Айова Джейн Елліотт, поєднуючи різні аспекти емоцій та пам’яті, придумала таку ефективну ідею, що навіть через двадцять років учні чудово її пам’ятають.

Мартіна Лютера Кінга було вбито 4 квітня 1968 року. Наступного дня Джейн Елліотт, вчителька молодших класів у штаті Айова, міркувала, як пояснити його смерть третьокласникам. Учням міста Рісевілль, де жили виключно білошкірі люди, було відоме ім’я Кінга, проте вони не могли зрозуміти, хто та чому бажав йому смерті.

Елліотт каже: «Я знала, що ми по-справжньому зіткнулися з проблемою дискримінації, яку обговорювали з учнями від їхнього першого дня у школі. Однак пояснити вбивство Мартіна Лютера Кінга, одного з наших героїв, третьокласникам міста Рісевілль, штат Айова, було не так просто».

Наступного дня у неї з’явився план — вона продемонструє учням, що таке упереджене ставлення до людини. На початку уроку вона поділила учнів на дві групи — карооких та синьооких. Тоді вона зробила приголом­шливу заяву: кароокі діти кращі, ніж синьоокі. Синьоокі учні були змушені сидіти у задній частині класу. Карооким учням вчителька сказала, що вони розумніші. Їм навіть відводився додатковий час на перерві. Синьоокі діти повинні були носити спеціальні комірці, аби кожен міг впізнавати їх на відстані. Групам дітей заборонили проводити час на перерві разом.