Ричард Докинз - Сліпий годинникар - як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті

Замисліться над тим, що це означає. Ми йдемо до якогось хіміка й кажемо: «Відклади свої підручники й калькулятор; нагостри олівець і розум; заповни голову формулами, а колби метаном, аміаком, воднем, вуглекислим і всіма іншими газами, які тільки можна очікувати від первісної неживої планети; нагрій їх усі разом; пропусти крізь свою змодельовану атмосферу розряди струму, а крізь свій мозок розряди натхнення; задій усі свої хитромудрі хімічні методи й дай нам свою найкращу хімічну оцінку ймовірності того, що типова планета спонтанно породить молекулу, яка самореплікує». Або, говорячи іншими словами, скільки нам доведеться чекати, щоб випадкові хімічні події на планеті, випадкова теплова штовханина атомів і молекул привели до появи самореплікаційної молекули?

Хіміки не знають відповіді на це запитання. Більшість сучасних хіміків, мабуть, сказали б, що нам довелося б чекати дуже довго за мірками людського життя, але, можливо, й не так уже довго за мірками космологічного часу. Палеоісторія Землі наводить на думку, що ми маємо для цієї гри приблизно мільярд років — один «еон», використовуючи зручне сучасне визначення, — бо приблизно стільки часу минуло між утворенням Землі десь так 4,5 мільярда років тому і ерою перших скам’янілих організмів. Але суть нашого аргументу «числа планет» полягає в тому, що навіть якби хімік сказав, що нам довелося б чекати «дива» мільярд мільярдів років (це значно довше, ніж існує Всесвіт), цей вердикт усе одно можна прийняти холоднокровно. У Всесвіті налічується, мабуть, понад мільярд мільярдів придатних для життя планет. Якщо кожна з них існує так само довго, як і Земля, це дає нам для наших ігор приблизно мільярд мільярдів мільярдів плането-років. Цього буде цілком достатньо! Шляхом простого множення диво переводиться у практичну площину.

У цьому аргументі є одне приховане припущення. Гаразд, насправді їх там багато, але одне я хочу розглянути детально. Воно полягає в тому, що після того, як життя (тобто реплікатори та накопичувальний відбір) узагалі зароджується, воно завжди просувається вперед до точки, де його створіння набувають достатньо інтелекту для того, аби розмірковувати про свої витоки. Якщо це не так, нашу оцінку обсягу удачі, який ми можемо теоретично допускати, треба відповідним чином зменшити. Щоб бути точнішим, максимальні шанси проти походження життя на будь-якій планеті, які дозволяють прийняти наші теорії, дорівнюють числу придатних для життя планет у Всесвіті, поділеному на шанси, що життя, раз почавшись, розвине інтелект достатньо для того, щоб розмірковувати про свої витоки.

Може здатися трохи дивним, що «достатній рівень інтелекту, аби розмірковувати про свої витоки» є важливою змінною. Щоб зрозуміти, чому це так, розглянемо альтернативну гіпотезу. Припустімо, що зародження життя було доволі ймовірною подією, але подальша еволюція інтелекту була значно неймовірнішою, вимагаючи просто величезної частки удачі. Припустімо, розвиток інтелекту є настільки неймовірним, що він відбувся лише на одній планеті в Усе­світі, навіть попри те, що життя почалося на багатьох. Тоді, оскільки ми знаємо, що є достатньо інтелектуальними для розгляду цього питання, ми розуміємо, що цією однією планетою має бути Земля. Тепер припустімо, що зародження життя й зародження інтелекту (за умови наявності життя) — обидві ці події — є дуже неймовірними. Тоді ймовірність того, що будь-яка одна планета на кшталт Землі зможе насолоджуватися обома частками удачі, є добутком двох низьких імовірностей і, отже, значно меншою імовірністю.

Виходить, що в нашій теорії власного виникнення ми можемо теоретично допускати певну «порцію» удачі. Верхньою межею цієї «порції» є число придатних для життя планет у Всесвіті. Виходячи з цього обсягу удачі, ми можемо «витрачати» його як якийсь обмежений актив під час пояснення свого існування. Якщо ми використаємо майже всю нашу порцію удачі вже на теорію зародження життя на планеті, то в наступних частинах своєї теорії зможемо допустити ще зовсім невелику частку удачі, скажімо в накопичувальній еволюції мізків та інтелекту. Якщо ж ми не використаємо весь обсяг удачі в теорії походження життя, то у нас дещо залишиться, аби витратити на нашу теорію подальшої еволюції після початку роботи накопичувального відбору. Якщо ми захочемо використати більшу частину нашої порції удачі на теорію походження інтелекту, то в нас небагато залишиться, щоб витратити на нашу теорію походження життя: нам доведеться виходити з теорії, що робить походження життя майже неминучим. А от якщо для цих двох етапів нашої теорії не знадобиться вся порція удачі, ми зможемо, по суті, використати надлишок, аби теоретично допустити існування життя ще десь на просторах Усесвіту.