Ричард Докинз - Сліпий годинникар - як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті

Той факт, що ця конкретна історія є гіпотетичною й на практиці деталі можуть до певної міри варіювати, не має особливого значення. Боброва гребля виникла шляхом природного відбору, а отже, реальний стан справ просто не може сильно відрізнятися (крім окремих дрібних деталей) від того, що я описав. Загальні висновки з такого погляду на життя розкрито й ретельно розібрано в моїй книжці «Розширений фенотип», і тут я повторювати викладені в ній аргументи не буду. Ви помітите, що в цій гіпотетичній історії було не менше 11 ланок причинно-наслідкового ланцюжка, що з’єднує змінений ген із кращим виживанням. У реальному житті їх могло би бути ще більше. Усі ці ланки, чи то вплив на хімію всередині клітини, чи більш пізній — на з’єднання мозкових клітин, чи навіть іще пізніший — на поведінку, а чи завершальний вплив на розмір загати, правильно вважати спричиненими зміною ДНК. І якби там було 111 ланок, це не мало б значення. Будь-який вплив, який зміна гена справляє на його власну ймовірність реплікації, є чесною грою для природного відбору. Усе ідеально просто, напрочуд автоматично й ненавмисно. Після того, як виникли фундаментальні компоненти накопичувального відбору — реплікація, помилки та влада, — щось на кшталт цього є загалом майже неминучим. Але як же це сталося? Як вони виникли на Землі, коли там іще не було життя? Можливі відповіді на це складне запитання ми розглянемо в наступному розділі.

Випадок, удача, збіг, диво. Однією з головних тем цього розділу є дива й те, що ми під цим поняттям розуміємо. Моя теза полягатиме в тому, що події, які ми зазвичай називаємо дивами, — не надприродні явища, а частина спектру більш або менш неймовірних природних подій. Іншими словами, дива, якщо вони взагалі трапляються, є дивовижними прикладами удачі. Події не поділяються чітко на природні і дива.

Бувають такі події, які є можливими, але надто неймовірними, аби сподіватися, що вони відбудуться, але ми не можемо цього знати, допоки не зробимо відповідні розрахунки. А щоб зробити розрахунки, треба знати, скільки часу або, більш загально, скільки можливостей є в наявності, аби ця подія відбулася. За умови наявності нескінченного часу або нескінченних можливостей можливим є будь-що. Великі цифри, відомі всім з астрономії, та великі часові проміжки, характерні для геології, в поєднанні здатні перевернути наші усталені уявлення про очікуване та дивовижне догори дриґом. Я підійду до цієї думки за допомогою конкретного прикладу, що є іншою головною темою цього розділу. Цим прикладом є проблема походження життя на Землі. Щоб прояснити цю думку, я довільно зосереджуся на одній теорії походження життя, хоча для цієї мети придалася б будь-яка з сучасних теорій.

У наших поясненнях можна допустити певну частку удачі, але не надто велику. Питання в тому, наскільки велику. Мас­штабність геологічного часу дає нам змогу допускати неймовірніші збіги, ніж зазвичай дозволено в суді, але навіть при цьому існують певні межі. Накопичувальний відбір є ключем до всіх наших сучасних пояснень життя. Він з’єднує разом низку прийнятно вдалих подій (випадкових мутацій) у невипадкову послідовність так, що наприкінці послідовності кінцевий продукт створює ілюзію справді дуже, дуже вдалого збігу обставин, надто неймовірного, щоб виникнути за рахунок самого лише випадку навіть за умови часового проміжку, в мільйони разів довшого за нинішній вік Усесвіту. Накопичувальний відбір є ключем, але ж він мав якось початися, і нам не уникнути потреби допустити можливість однокрокової випадкової події, що стала одним із джерел самого накопичувального відбору.

І цей життєво важливий перший крок був складним, бо в його основі, схоже, лежить парадокс. Відомі нам процеси реплікації, схоже, потребують для роботи складної техніки. У присутності репліказних «верстатів» фрагменти РНК еволюціонуватимуть (неодноразово й конвергентно) до тієї самої кінцевої точки, «імовірність» якої здається нескінченно малою, якщо не брати до уваги потугу накопичувального відбору. Але цьому відбору треба допомогти початися. Він не почнеться, якщо не забезпечити каталізатор на кшталт репліказного «верстата» з попереднього розділу. І, схоже, малоймовірно, що цей каталізатор здатен виникнути спонтанно, хіба що під керівництвом інших молекул РНК. Молекули ДНК реплікують у складному апараті клітини, а написані слова реплікують у ксероксах, але ні ті, ні другі, схоже, не здатні на спонтанну реплікацію за відсутності допоміжного механізму. Ксерокс здатен копіювати свої власні креслення, але він не спроможний виникнути спонтанно. Біоморфи легко реплікують у навколишньому середовищі за умови забезпечення відповідно написаних комп’ютерних програм, але вони не здатні написати свою власну програму чи створити комп’ютер для її запуску. Теорія сліпого годинникаря є надзвичайно потужною, враховуючи, що нам дозволено допустити реплікацію, а отже, й накопичувальний відбір. Але якщо реплікація потребує складної техніки (бо єдиним відомим нам способом виникнення складної техніки, зрештою, є накопичувальний відбір), ми маємо тут проблему.