Ричард Докинз - Сліпий годинникар - як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті

Ця відмінність між змішаною спадковістю й дискретною відіграє в історії еволюційних ідей дуже важливу роль. За часів Дарвіна всі (крім Менделя, який, усамітнившись у своєму монастирі, на жаль, залишався в тіні аж до самої смерті) вважали спадковість змішаною. Шотландський інженер на ім’я Флімінґ Дженкін зазначив, що факт (як тоді вважалося) змішаної спадковості мало не заперечує природний відбір як правдоподібну основу теорії еволюції. Ернст Майр доволі нелюб’язно зауважив, що стаття Дженкіна «ґрунтується на всіх звичайних упередженнях і неправильному розумінні фізиків». Тим не менше аргументи Дженкіна глибоко стривожили Дарвіна. Найяскравіше вони втілені у притчі про білого чоловіка, що зазнав кораблетрощі на острові, населеному «неграми»:

…наділімо його всіма перевагами, які тільки може мати білий над аборигенами; припустімо, що в боротьбі за існування його шанси на довге життя будуть значно вищими порівняно з місцевими вождями; однак з усіх цих припущень геть не випливає, що через якусь лімітовану чи нелімітовану кількість поколінь мешканці острова стануть білими. Наш герой, що вижив у кораблетрощі, міг би стати королем; він міг би повбивати дуже багато чорних у боротьбі за існування, мати дуже багато дружин і дітей, тоді як багато його підданих жили б і помирали парубками… Якості нашого білого, безумовно, посприяли б його доброму збереженню до поважного віку, але він би все одно не зумів за будь-яку кількість поколінь зробити населення острова повністю білим… У першому поколінні з’явилося б декілька десятків розумних молодих мулатів, інтелект яких у середньому був би значно вищим, ніж у негрів. Можна було б очікувати, що впродовж декількох поколінь трон займатиме більш-менш жовтий король; але чи можна повірити, що весь острів поступово отримає біле чи хоча б жовте населення або що острів’яни набудуть енергії, сміливості, винахідливості, терпіння, самоконтролю, витривалості — якостей, завдяки яким наш герой повбивав стількох їхніх предків і породив стількох дітей, по суті, тих якостей, які й відбирала би боротьба за існування, якби вона могла щось відбирати?

Хай вас не збивають з пантелику расистські припущення про вищість білих. За часів Дженкіна й Дарвіна вони були так само незаперечними, як сьогодні є незаперечними властиві нашому видові припущення про права людини , людську гідність і священність людського життя . Аргументи Дженкіна можна перефразувати й за допомогою більш нейтральної аналогії. Якщо змішати разом білу й чорну фарбу, ви отримаєте сіру. Якщо ж змішати разом сіру й сіру фарбу, ви не зможете відтворити ані первинну білу, ані первинну чорну. Змішування фарб не таке вже далеке від доменделівського бачення спадковості, і навіть сьогодні масова культура часто зображує спадковість з погляду «змішування крові». У своєму «болотному аргументі» Дженкін вказує, що зі зміною поколінь, згідно з припущенням про змішану спадковість, мінливість приречена на засмоктування ознаками, що існували раніше, немов болотом. Превалювати почне дедалі більша однорідність. Урешті-решт мінливості просто не залишиться і природному відбору ні з чим буде працювати.

Правдоподібний за своїм звучанням, цей аргумент спрямований не лише проти природного відбору. Він спрямований більше проти невідворотних фактів про саму спадковість! Це ж явно неправда , що зі зміною поколінь мінливість зникає. Сьогодні люди не більш схожі один на одного, ніж вони були за часів своїх дідусів і бабусь. Мінливість зберігається. Існує цілий фонд мінливості для роботи природного відбору. 1908 року це було математично продемонстровано В. Вайнберґом і незалежним чином ексцентричним математиком Ґ. Г. Гарді. Останній, до речі, як свідчить книга записів парі його (та мого) коледжу, одного разу побився з колегою об заклад на «півпенні на його користь до самої смерті, що сонце зійде й завтра». Однак лише Р. А. Фішер з колегами, засновниками сучасної популяційної генетики, спромоглися підготувати повну відповідь Флімінґу Дженкіну з погляду теорії генетики частинок Менделя. Іронія в тому, що, як ми побачимо нижче, у розділі 11, у ті часи, на початку ХХ століття, провідні послідовники Менделя вважали себе антидарвіністами. Фішер із колегами показали, що дарвінівський відбір має сенс, а проблема Дженкіна елегантно розв’язується, якщо в процесі еволюції змінюється лише відносна частота дискретних спадкових частинок, або генів, кожна з яких або наявна, або відсутня в будь-якому конкретному окремо взятому організмі. Після Фішера дарвінізм став називатися неодарвінізмом. Його цифрова природа не є випадковим фактом, що справдився для генетичної інформаційної технології. Цифровість є, мабуть, необхідною передумовою для роботи дарвінізму як такого.