Ричард Докинз - Сліпий годинникар - як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті

Кожен із нас знає з власного досвіду, наприклад, ходіння темними ночами, що існує непомітно ступінчаста безперервна низка варіантів від повної сліпоти до ідеального зору і що кожен крок уздовж цієї низки надає суттєві переваги. Дивлячись на світ крізь бінокль із поступовою зміною фокусування, можна швидко переконатись у тому, що існує ступінчаста низка якості фокуса, де кожен наступний крок є покращенням порівняно з попереднім. Поступово обертаючи регулятор балансу кольорового телевізора, можна переконатися, що існує ступінчаста низка поступового покращення від чорно-білого до повноколірного зору. Ірисова діафрагма, що відкриває й закриває зіницю, не дає нам осліпнути на яскравому світлі, водночас даючи змогу бачити при тьмяному. Ми всі відчуваємо, як це — не мати ірисової діафрагми, коли нас на мить засліплюють фари зустрічної автівки. Хоч яким би неприємним чи навіть небезпечним було це засліплення, воно ще не означає, що все око перестає працювати! Твердження, що «око або функціонує як єдине ціле, або не функціонує взагалі», виявляється не просто хибним, а й самоочевидно хибним для всіх, хто хоча б на 2 секунди звернеться до свого власного життєвого досвіду.

Повернімося до нашого п’ятого запитання. Якщо зосере­дитися на кожній ланці низки X , що з’єднують людське око з повною його відсутністю, то чи правдоподібно, що кожна з них працювала достатньо добре, аби допомогти виживанню та розмноженню тварин, про яких ідеться? Ми вже усвідомили дурість антиеволюціоністського припущення, що відповідь є очевидно заперечною. Але чи є ця відповідь ствердною? Це менш очевидно, але гадаю, що так. Зрозуміло не лише, що частина ока краща за повну його відсутність. Ми також можемо знайти правдоподібну низку проміжних етапів серед сучасних тварин. Це ще не означає, звісно, що ці сучасні проміжні етапи справді відображають особливості зору предкових видів. Але це засвідчує, що проміжні варіанти можуть функціонувати.

Деякі одноклітинні тварини мають світлочутливу пляму з маленьким пігментним екраном. Цей екран прикриває її від світла, яке надходить з одного напрямку, що дає тварині деяке «уявлення» про те, звідки падає світло. Серед багатоклітинних тварин аналогічну організацію мають різні види червів і деякі молюски, але в них світлочутливі клітини з пігментним екраном зібрані в чашечку. Це дає трохи кращі можливості для визначення напрямку, оскільки кожна клітина вибірково прикривається від променів світла, що надходять до чашечки з її боку. У безперервній низці від пласкої ділянки світлочутливих клітин через мілку чашечку до глибокої кожен крок, хоч яким би малим (чи великим) він був, веде до покращення зору. Тепер, якщо зробити чашечку дуже глибокою й загнути її краї вгору, врешті-решт вийде камера-обскура з точковим отвором і без кришталика. Існує безперервно ступінчаста низка варіантів від мілкої чашечки до камери-обскури (для ілюстрації див. перші сім поколінь низки еволюційних змін на рисунку 4).

Камера-обскура формує чітке зображення, причому що менший її отвір, то чіткіше (але тьмяніше) зображення, а що більший отвір, то воно яскравіше (але розмитіше). Плавучий молюск наутилус ( Nautilus ) — доволі дивне кальмароподібне створіння, що живе в черепашці, подібно до вимерлих амонітів (див. «молюск із черепашкою» на рисунку 5), — використовує пару камер-обскур як очі. Загалом ці очі мають таку саму форму, як наші, але без кришталика, а зіниця є просто отвором, що пропускає морську воду у внутрішню порожнину ока. Насправді наутилус є по-своєму доволі загадковим. Чому за всі сотні мільйонів років відтоді, як його предки вперше розробили такі очі, він так і не «відкрив» принцип кришталика? Перевага кришталика в тому, що він дає зображенню можливість бути чітким і яскравим одночасно. Особливо цікаво, що, судячи з якості сітківки наутилуса, він справді багато й одразу ж виграв би від надбання кришталика. Це схоже на високоякісну звукову систему з чудовим підсилювачем, до якої під’єднали грамофон із тупою голкою. Ця система просто-таки кричить про необхідність конкретної простої зміни. Здається, що наутилус сидить у генетичному гіперпросторі просто поряд з очевидним і негайним покращенням, однак не робить необхідного для нього маленького кроку. Чому? Майкла Ленда із Сассекського університету, нашого головного фахівця з очей безхребетних, це турбує, як і мене. Можливо, необхідні мутації не можуть виникнути, зважаючи на спосіб ембріонального розвитку наутилуса? Не хочеться в це вірити, але кращого пояснення я не маю. Принаймні наутилус є свідченням того, що око без кришталика краще за повну його відсутність.