Ричард Докинз - Сліпий годинникар - як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті

Він також стверджує, немов очевидну річ, що кришталик і сітківка не можуть працювати одне без одного. На якій, цікаво, підставі? Одна з моїх близьких перенесла операцію з видалення катаракти на обох очах. Вона не має кришталиків узагалі. Без окулярів вона не змогла б навіть почати грати в теніс чи націлити гвинтівку. Але вона запевняє мене, що жити з оком без кришталика значно краще, ніж без ока взагалі. Ти хоча б бачиш, що от-от наштовхнешся на стіну чи на іншу людину. Якби ж ти був диким створінням, то точно міг би скористатися своїм оком без кришталика, щоб виявити нечіткі обриси хижака й напрямок, з якого він наближається. У примітивному світі, де одні створіння не мають очей узагалі, а інші мають очі без кришталиків, другі мали б усі можливі переваги. При цьому існує безперервна низка X , де кожне крихітне покращення гостроти зображення, від розпливчастих плям до ідеального людського зору, вірогідно підвищує шанси організму на виживання.

Далі у книжці цитується знаменитий гарвардський палеонтолог Стівен Джей Ґулд, який говорить:

Ми уникаємо чудового запитання «Яка користь від 5 % ока?», стверджуючи, що власник такої зародкової структури не використовував її як орган зору.

Якась давня тварина з 5 % ока, можливо, справді використовувала його не для того, щоб бачити, але мені здається, як мінімум, не менш імовірним, що вона використовувала його для забезпечення 5 % зору. І насправді я не вважаю, що це чудове запитання. Зір, що становить 5 % від вашого чи мого, є набагато кращим порівняно з цілковитою відсутністю зору. Навіть 1 % зору кращий за повну сліпоту. А 6 % кращі за 5, 7 % кращі за 6, і т. д. аж до поступової безперервної низки.

Така проблема зацікавила й деяких людей, які вивчають тварин, що захищаються від хижаків за допомогою мімікрії. Деякі паличники схожі на палички, завдяки чому рятуються від поїдання птахами. Інші паличники схожі на листя. Багато їстівних видів метеликів отримують захист за рахунок того, що уподібнюються неїстівним або отруйним видам. Ця схожість вражає значно більше, ніж схожість хмаринок із ласками. У багатьох випадках вона є разючішою, ніж схожість «моїх» комах із реальними. Реальні комахи, зрештою, мають шість ніг, а не вісім! Реальний природний відбір мав для вдосконалення схожості як мінімум у мільйони разів більше поколінь, аніж я.

Ми використовуємо для таких випадків слово «мімікрія» не тому, що, на нашу думку, тварини свідомо імітують інших істот, а тому, що природний відбір сприяв тим індивідам, тіла яких помилково приймали за тіла інших істот. Іншими словами, пращури паличників, що не нагадували палички, не залишили нащадків. Найвидатнішим із тих, хто стверджував, що природний відбір не міг сприяти ранній еволюції такої схожості, є німецько-американський генетик Річард Ґолд­шмідт. Як сказав про комах, що імітують гній, шанувальник Ґолдшмідта Ґулд, «чи може бути якась перевага в тому, щоб на 5 % нагадувати лайно?» Здебільшого завдяки впливу Ґулда віднедавна стало модно говорити, що Ґолдшмідта за життя недооцінювали і що насправді він може багато чого нас навчити. Ось зразок його міркувань.

Форд говорить… про будь-яку мутацію, що її шанси надати певному виду «віддалену схожість» із більш захищеним видом, що приносить якусь користь, навіть незначну, можуть накопичуватися. Треба спитати, наскільки віддаленою може бути ця схожість, аби мати селективну цінність. Чи можна насправді припустити, що птахи, мавпи, а також богомоли (або якісь їх особливо розумні представники) є такими чудовими спостерігачами, щоб помічати «віддалену» схожість і лякатись її? Гадаю, ми забагато питаємо.

Ґолдшмідт тут ступає на хиткий ґрунт, де хоч-не-хоч вдаєшся до сарказму. Чудовими спостерігачами? Особливо розумні серед них? Можна подумати, що птахи та мавпи вигравали від того, що їх обдурювали віддаленою схожістю! Ґолдшмідт міг би радше сказати: «Чи можна насправді припустити, що птахи та інші (або якісь їх особливо тупі представники) є настільки поганими спостерігачами?» Тим не менш тут існує справжня дилема. Первинна схожість паличникового предка з паличкою, мабуть, була дуже віддаленою. Птах повинен був мати надзвичайно поганий зір, аби бути нею обдуреним. Однак схожість сучасного паличника з паличкою є напрочуд точною аж до найтонших деталей — несправжніх бруньок та листових прожилок. Птахи, селективне хижацтво яких додало останні штрихи до їхньої еволюції, повинні, хоча б колективно, мати винятково добрий зір. Їх має бути надзвичайно важко обдурити, інакше комахи не стали б такими ідеальними імітаторами, якими вони є, — вони залишилися б порівняно неідеальними імітаторами. Як же розв’язати цю явну суперечність?