Ричард Докинз - Сліпий годинникар - як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті

Складається враження, ніби людський мозок був спеціально запрограмований на неправильне розуміння дарвінізму й небажання його прийняти. Візьмімо, наприклад, питання «випадку», який часто драматично називають сліпим . Переважна більшість людей, що нападають на дарвінізм, із майже непристойною пристрастю обстоюють помилкову ідею, що в ньому немає нічого іншого, крім випадкового збігу. Складність живого сама по собі є втіленням антитези випадковості, тож якщо ви вважаєте, що дарвінізм зводиться до випадку, то очевидно, що вам буде неважко його «спростувати»! Одним із моїх завдань буде зруйнувати цей міф, у який так легко вірять люди, — міф про те, що дарвінізм є «теорією випадку».

Інша причина, через яку ми, схоже, схильні сумніватися в дарвінізмі, полягає в тому, що наші мізки створені для роботи з подіями на часових шкалах , абсолютно відмінних від тих, які характеризують еволюційні зміни. Ми укомплектовані всім необхідим для оцінювання процесів, для завершення яких потрібні секунди, хвилини, роки чи, щонайбільше, десятиліття. Дарвінізм же є теорією сукупних процесів, настільки повільних, що для їх завершення потрібні тисячі, а то й мільйони десятиліть. Усі наші інтуїтивні судження про те, що є ймовірним, виявляються хибними на багато порядків. Наш тонко налаштований апарат скептицизму та суб’єктивної теорії ймовірності дає величезний промах, бо налаштований (за іронією долі, самою еволюцією) на роботу впродовж обмеженого кількома десятиліттями строку служби. Щоб вибратись із цієї в’язниці знайомої часової шкали, доведеться напружити уяву, у чому я й спробую допомогти.

Третя причина, з якої наші мізки чинять завзятий опір дарвінізму, проростає з нашого великого успіху як творчих дизайнерів. У нашому світі домінують досягнення інженерії та твори мистецтва. Ми повністю звиклися з ідеєю, що складна елегантність є показником умисного, ретельно підготовленого задуму. Це, мабуть, є найвагомішою причиною віри в те чи інше надприродне божество, якої дотримується переважна більшість людей, що коли-небудь жили на Землі. Дарвіну й Воллесу знадобився вельми значний стрибок уяви, аби побачити, що всупереч усій інтуїції існує інший, причому (якщо тільки його зрозуміти) значно правдоподібніший спосіб виникнення складного «задуму» з первісної простоти. Стрибок уяви настільки карколомний, що й донині багато людей, схоже, все ще не можуть на нього зважитись. Основною метою цієї книжки якраз і є допомогти читачеві здійснити цей стрибок.

Автори зазвичай сподіваються, що їхні книжки матимуть довготривалий, а не скороминучий вплив. Але поборник будь-якої ідеї на додачу до викладу «вічної, позачасової» частини своєї справи мусить також відповідати сучасним йому прихильникам протилежних (чи нібито протилежних) думок. Існує ризик того, що деякі з цих аргументів, хоч як би палко їх захищали сьогодні, в наступні десятиліття здаватимуться жахливо застарілими. Читачі часто відзначають парадокс, що перше видання «Походження видів» було кращим за шосте. Це тому, що у своїх пізніших виданнях Дарвін почувався зобов’язаним відповісти на тогочасну критику першого видання. Ці закиди тепер здаються настільки застарілими, що відповіді на них просто заважають, а подекуди навіть збивають з пантелику. А втім, піддаватися спокусі ігнорувати критику, що може здаватися скороминущою, зовсім не варто з поваги не лише до критиків, а й до своїх читачів, які інакше будуть збентежені. Хоч я маю власні ідеї щодо того, які розділи моєї книжки врешті-решт виявляться недовговічними з цієї причини, судити про це буде читач — і час.

Мені прикро, що деякі мої знайомі жінки (на щастя, небагато) розцінили вживання в цій книжці деперсоналізованого займенника чоловічого роду як намір витіснити їх з оповіді. Якби там і було зроблено якесь вилучення (на щастя, це не так), то, гадаю, я радше вилучив би чоловіків, але коли я якось заради експерименту спробував назвати свого абстрактного читача «вона», одна феміністка звинуватила мене у зверхній поблажливості: я мусив говорити «він чи вона» та «його чи її». Це легко зробити, якщо не перейматися стилем, але ж якщо ти не переймаєшся стилем, то не заслуговуєш читачів жодної статі. Тому тут я повернувся до звичайних правил англійських займенників. Я можу називати читача «він», але сприймаю своїх читачів виключно як чоловіків не більше, ніж француз сприймає стіл як жінку. Власне кажучи, я вважаю, що все ж частіше думаю про своїх читачів як про жінок, але це моя особиста справа, і для мене є ненависною думка, що такі міркування впливають на те, як я використовую свою рідну мову.