Ричард Докинз - Сліпий годинникар - як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті

За десять років з часу першого видання «Сліпого годинникаря» з’явилися й інші книжки, які я хотів би написати сам і з яких, безумовно, почерпнув би інформацію, якби почав цю книжку знову. Редагування розділу про статевий відбір не обійшлося би без чудово написаного твору Гелени Кронін «Мураха й павич» і не менш виразної «Чорної Королеви» Метта Рідлі. Мої історичні й філософські інтерпретації з усіх питань розцвітила б «Небезпечна ідея Дарвіна» Деніела Деннетта, а його освіжна прямота надала б хоробрості моїм критичним розділам. Унікальним джерелом настанов для мене та моїх читачів стала б повчальна «Еволюція» Марка Рідлі. «Мовний інстинкт» Стівена Пінкера міг би надихнути мене розглянути з еволюційного погляду питання мови, якби він сам уже не зробив це так добре. Те саме стосується й «дарвінівської медицини» — якби вже не було чудової книжки з цього предмета Рендольфа Нессе та Джорджа Вільямса (хоча видавці й змусили бідних авторів дати їй напрочуд невдалу й невідповідну назву «Чому ми хворіємо»).

А втім, залишаються люди, які ладні заперечувати еволюцію, і я бачу тривожні ознаки того, що їхній вплив навіть зростає, принаймні в окремих районах Сполучених Штатів. Якщо зважати на аргументи цих дикунів, то вони здебільшого зосереджені навколо поняття «задуму» — яке також стало головною темою «Сліпого годинникаря». Ця книжка не претендувала на те, щоб стати відповіддю на такі закиди, однак правда й те, що всі, кого спокушають аргументи креаціоністів, знайдуть тут їх остаточне спростування (сподіваюся, їх усіх ).

Претендуючи, як вони це полюбляють, на наукову достовірність, антиеволюційні пропагандисти завжди релігійно мотивовані, навіть якщо вони намагаються завоювати довіру людей, приховуючи цей факт. У більшості випадків глибоко всередині вони точно знають, у що слід вірити, бо їхні батьки порекомендували їм колись якусь давню книжку, яка вказує, у що вони мають вірити. Якщо наукові докази, засвоєні в дорослому віці, суперечать цій книжці, то, мабуть, думають вони, щось не так із науковими доказами. Раз усі методи вуглецевого аналізу сходяться на тому, що Землі вже тисячі мільйонів років, щось явно має бути не так з усіма методами вуглецевого аналізу. Священна книжка дитинства не може, не повинна помилятися!

Однак є підстави для оптимізму. Коли «Сліпий годинникар» уперше вийшов у Сполучених Штатах, видавці відправили мене в короткий тур країною, і я став учасником багатьох прямих ліній на радіо. Мене попереджали, що можна очікувати неприязних запитань від слухачів-фундаменталістів, і, зізнаюсь, я готувався розбити їхні аргументи. Насправді ж усе пройшло ще краще. Слухачі, які телефонували, були щиро зацікавлені в предметі еволюції. Вони не ставилися до нього неприязно, вони просто… нічогісінько про нього не знали. Замість розбивати аргументи, я виконав конструктивніше завдання просвіти простих і наївних людей. Вистачило кількох хвилин, аби пробудити в них розуміння потуги дарвінізму як переконливого пояснення життя. У мене склалося враження, що єдиною причиною, з якої вони не бачили його можливостей раніше, було те, що цей предмет був повністю вилучений з їхньої освіти. За винятком розпливчастої маячні про «мавп», вони просто нічого не чули про дарвінізм і не уявляли, у чому його суть.

Я згадую одного студента-креаціоніста, який через якусь випадкову процедуру відбору одного разу був прийнятий на факультет зоології Оксфордського університету. До того він навчався в невеличкому фундаменталістському коледжі у Сполучених Штатах і виріс у простого младоземельного креаціоніста. Коли ж прибув до Оксфорда, то приохотився відвідувати курс лекцій з еволюції. Наприкінці він підійшов до лектора (яким виявився я), сяючи первісною радістю відкриття: «Отакої! — не міг натішитися він. — Оце так еволюція! Вона справді має сенс». А вона таки, безумовно, має. Як було написано на футболці, яку люб’язно прислав мені один невідомий американський читач: «Еволюція — найграндіозніше шоу на Землі — єдина гра в місті!»

Річард Докінз

Оксфорд, червень 1996 р.

* Книжка під цією назвою була видана у Нортоні 1996 року. (Прим. ред.)

Ця книжка написана в переконанні, що наше власне існування колись було найбільшою з усіх таємниць, але перестало нею бути, бо таємницю розгадали. Це зробили Дарвін і Воллес, хоча ми ще деякий час продовжуватимемо додавати до їхньої розгадки свої примітки. Я написав цю книжку, бо був здивований тим, скільки людей, схоже, не лише не знають про існування елегантного й прекрасного розв’язання цієї найглибшої з проблем, а й (дивовижно!) у багатьох випадках навіть не підозрюють, що тут взагалі була якась проблема!