Ричард Докинз - Сліпий годинникар - як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті

Щойно ми починаємо розглядати вимерлих тварин, твердження про відсутність проміжних форм перестає бути істинним. Навпаки, нам тепер доводиться мати справу з потенційно безперервною низкою проміжних форм. Відмінність між сучасними птахами й сучасними нептахами на кшталт ссавців є чіткою лише тому, що всі проміжні форми, які сходяться в минулому до спільного предка, вже померли. Аби надати цій думці найбільшої переконливості, подумайте знову про гіпотетично «добру» природу, що надає нам повні дані про скам’янілості — скам’янілості кожної тварини, що колись жила на Землі. Коли я запропонував вдатися до цієї фантазії в попередньому розділі, то згадав, що з одного погляду природа насправді була б недоброю. Я тоді думав про тяжку працю з вивчення та опису всіх скам’янілостей, але тепер ми переходимо до іншого аспекту цієї парадоксальної недоброзичливості. Повні дані про скам’янілості дуже ускладнили б класифікацію тварин на дискретні іменні групи. Маючи повні дані про скам’янілості, довелося б облишити дискретні назви і звернутися до якоїсь математичної чи графічної системи позначок змінних шкал. Людському розуму дуже до вподоби дискретні назви, тож у певному сенсі неповні дані про скам’янілості — це не так уже й погано.

Якщо розглядати всіх тварин, що колись жили на Землі, замість просто сучасних тварин, такі слова як «людина» і «птах» стають так само розпливчастими й нечіткими на краях як слова на кшталт «високий» і «гладкий». Зоологи можуть безрезультатно сперечатися про те, чи належить конкретна скам’янілість птахові. По суті, вони часто обговорюють саме це питання в контексті відомих викопних решток археоптерикса. Виявляється, якщо відмінність «птах/нептах» є чіткішою, ніж «високий/низький», то лише тому, що у випадку птаха/нептаха всі незручні проміжні форми вже померли. Якби звідкись узялася дивна вибіркова пошесть, що повбивала б усіх людей проміжного зросту, слова «високий» і «низький» набули б такого самого точного значення, як «птах» чи «ссавець».

Зручний факт, що більшість проміжних форм наразі є вимерлими, рятує від незручної невизначеності не лише зоологічну класифікацію. Те саме справедливо для людської етики та закону. Наші правові й моральні системи є глибоко видоспецифічними. Директор зоопарку має законне право «приспати» шимпанзе, що не відповідає визначеним вимогам, тоді як будь-яке припущення стосовно того, що він може «приспати» зайвого доглядача чи касира, було б зустрінуте лементом про нечуване неподобство. Шимпанзе є власністю зоопарку. Люди ж у наші дні не вважаються чиєюсь власністю, однак обґрунтування дискримінації шимпанзе в такий спосіб почуєш нечасто, і я сумніваюся, що такі виправдані обґрунтування взагалі існують. Видоспецифічність нашого ставлення до тварин, натхненна християнською вірою, є настільки приголомшливою, що аборт однієї-єдиної людської зиготи (при тому, що більшість із них у будь-якому разі приречені на спонтанний аборт) може викликати більше морального занепокоєння та праведного гніву, ніж вівісекція будь-якої кількості розумних дорослих шимпанзе! Мені доводилося чути добропорядних ліберальних учених, які не мали жодного наміру справді різати живих шимпанзе, однак пристрасно обстоювали своє право робити це за бажанням, без перешкод з боку закону. При цьому такі люди часто першими повстають проти найменшого порушення прав людини . Єдиною причиною, чому нам може бути комфортно жити з такими подвійними стандартами, полягає в тому, що всі проміжні форми між людьми й шимпанзе вже померли.

Останній спільний предок людей і шимпанзе жив десь із п’ять мільйонів років тому, явно пізніше, ніж спільний предок шимпанзе й орангутангів, і десь на 30 мільйонів років пізніше, ніж спільний предок шимпанзе та інших мавп. З шимпанзе ми маємо понад 99 % спільних генів. Якби на якихось забутих островах у всьому світі були знайдені дивом збережені всі проміжні форми на шляху до спільного предка шимпанзе й людини, то навряд чи можна сумніватися в тому, що наші закони та моральні засади зазнали б глибоких потрясінь, особ­ливо якби десь у цьому спектрі збереглася можливість схрещування. Довелося б або надати всім представникам спектру повноцінні права людини («Право голосу для шимпанзе!»), або запровадити якусь складну апартеїдну систему дискримінаційних законів, де суди вирішували б, є конкретна особина юридично «шимпанзе» чи «людиною», а люди непокоїлись би через бажання їхніх доньок вийти заміж за одного з «них». Гадаю, наш світ уже надто добре досліджений, аби можна було сподіватися, що ця фантазія, яка дисциплінує, колись здійсниться. Але тим, хто вважає, що у «правах» людини є щось очевидне та самоочевидне, слід замислитися над тим, яка це чистої води удача, що цим бентежним проміжним формам не судилося вижити. Можливий також інший варіант: якби шимпанзе не були відкриті донині, то сьогодні вони самі могли би вважатися бентежними проміжними формами.