Василь Стефаник: Палій

І Федір, латаючи сорочку, солодко усміхався.

Федір стояв серед панського гумна і сумно дивився за рядом плугів, що висотувався з брами, як ланцюг, у котрім залізо споювало м'ясо людське з м'ясом волів.

- Уже моє оранє скінчилоси! Старе вогниво, та й вікинули, бо ланцюг серед дороги урвав би си!

Похитав головою та й пішов до стодоли брати свиням зерна. Через цілий день на гумні було тихо. Лише від наймицьких хаток доходили крики бабів і плач дітей.

Якби хто з села повибирав щонайгірші хатки, а до них загнав щонайобдертіших мужиків і найжовтіших жінок і додав ще голої дробини - дітей - і все те поставив близько себе накупу, то мав би правдивий образ тих хаток із їх мешканцями.

Федір з гумна дивився на ті хатки і щось заперечив головою:

- А де ж я би там ішов у таке пекло! Я собі буду спати у стайні, тепер зими нема. Не піду я там у тоту пропасть.

Вечором пішов до стайні. Коло ясел стояли воли двома довгими лавами і ліниво жували сіно. Коло кожних чотирьох сидів погонич і дозирав, аби під себе не викидали. Між тими лавами сиділи на землі плугатарі і сівачі. Латали собі постоли, стягали мотузками сердачини і направляли істики. Кожний коло чогось нипав. Коло них присів Федір. Воли один по одному падали на солому, за ними переверталися в ясла погоничі, а за погоничами йшли плугатарі. В стайні запанував тяжкий відпочинок, що по утомі зораних ланів паде на стайню, як тяжкий камінь. Федір також засунувся перед воли.

- Свинарю, мой, а марш з-перед волів межи свині! Ще тобі лужко стелити! Твоя

Марійка добре нас ріхтує. Тікаєси, як сука, з фірманом, та відавує йому щонайліпше, та ще й ти приліз на нашу голову? Марш з-перед волів!

Федір виліз із ясел і ляг під брамою на в'язку соломи. Забута кривда в тій хвилині пробудилася.

- Гріх меш мати за мене, Андрію, гріх…

Стайня сгогнала, позівала, зі сну говорила. Так тяжко дихала, як би десь глибоко в землі душилися тисячі людей.

- Молиси за мене, най мене бог хоронить, най мене направить на ліпший розум, бо те спечу у вогні, як пацюка, бо меш три дні попіл за своїм богацтвом згортати…

Над ранок і він скотився у чорну пропасть стаєнного сну.

V

Федір потім ніколи не ходив до стайні і не говорив з наймитами. Спав у стодолі і не показувався на очі. По великодні Марія віддалася за фірмана і переходила з ним на службу до другого пана. Федір вийшов з ними за браму і попрощався.

- Маріє, а памнєтай, що я хату при людих Насті відкажу, аби ти її не відгонила, бо вона, сарака, одна-одиниця!

І вернувся. В хліві, аби ніхто не бачив, заплакав.

- Тепер жий, з ким хочеш!

Тої днини впився і прийшов до стайні.

- Мов скарбов'яни, тепер ні не вігоніть, бо вже моя Марія помандрувала.

- Хто би вас вігонив, от лєгайте та спіть, як-сте набрали повну голову. - Певне, що п'єному добре спати, так і бог приказав. Але ти кажеш іти спати, а я тебе питаюси, де я маю іти спати? Як ти така мудра голова, то ти мені скажи, де маю іти спати?

Він аж носа Процевого дотулився, так близько присунувся зі своїм питанням.

- Де впадете, там будете спати.

- А якби я так у яселца, га?

Він злобно засміявся.

- Я в ясла, а ти мене за гирю, ти в шию, та буком: а марш, старий псе!

Погоничі повилізали з ясел, аби дивитися на комедію.

- Бий з ясел, бо ти тут гнив та й маєш зогнити, бо ти не знаєш, що то є чоловік,

- ти віл, ти хати ніколи не видів! Ти порєдного чоловіка з ясел буком! Але ти мене запитаєшси: - А де ти, васпан, дотепер був?» А я тобі кажу: «Був-сми межи людьми, любо мені було». Але ти кажеш: «А чого ж тебе люди від себе прігнали?»

Отут гудз! А я тобі на це нічого не скажу, лиш три слові: «Нема у людей бога». А ти голова розумна та й усе вже знаєш…

- Ідіть, старий, спати, не гніть бандиги, а завтра підемо в село на вибір, та ми тих богачиків трохи намнемо.

- Я на вибір паду і людем усю свою кривду скажу, але в ясла не піду, бо я там не маю гнити. Я знаю ліпше гатунок, як ти, я більше світа видів, як твій пан. Але чекай, я тобі буду казати, як на протокулі. Я був помийник жидівський, я валєвси попід жидівські лави, по всіх кременалах. А бог най пише гріх, а я не боюси, я за все відповім, так відрубаю, як першому-ліпшому. А мене хто на розум учив, га?

Коли мене лиш чим виділи та тим били! Не біси, я вікажу, я вів'єжуси що до крішки. Но, але дав мені бог такий розтулок у голові, що я привернувси назад до нашої віри. Як єм уздрів його ласку небесну по полю, як жито просилоси під серп

і земля аж цєпала: «Йди, Федоре, бери з мене хліб», - а я лишив жида серед дороги та й пішов до божої роботи. Дєкую господові і до сегодні!