Микола Хвильовий: Апологети писаризму

Здається, Гінденбург сказав: «Стратегія – річ велика, але той переможе, кому будуть міцніші нерви». Це – так. Це – як правило. І ми це завжди пам’ятаємо. Отже, і тепер, коли нашу фортецю атакують з кількох боків, коли ми навіть не встигаємо відповідати на всі ті чистоплотні й нечистоплотні брошурки й статті, що ними обстрілюють нас, – тепер ми, як-то кажуть, беремо себе в руки і спокійно продовжуємо наступ.

По-перше, не треба повторюватись, по-друге, не треба чіпати дрібничок. Треба бити в саму суть. Ми підійшли до того відповідального моменту, коли боротьба на літературному фронті вступає в нову фазу свого розвитку і набирає суто політичного характеру. В той час, як в Росії аналогічна дискусія допіру розпочинається [1] Див. останні числа «Журналиста» й «Красной нови». , на Україні, в силу багатьох причин, вона підійшла вже до одного із своїх логічних етапів. Отже, зробимо деякі висновки.

Почнемо з пана Донцова, з того самого Донцова, що, як відомо, найрозумніший і найпослідовніший серед українських фашистів. Спитаймо його, як він дивиться на сьогоднішні пертурбації на Великій Україні.

«Ми маємо очі, звернені на Схід. Та не бачимо зовсім нічого, окрім «фактів», нових молдавських республік тощо, себто лише прояви офіціального життя знаходять у нас відгомін. А шкода! Бо те, що тепер укрите [2] Курсив наш. на тамтім березі [3] На радянському себто. , сто разів цікавіш від усяких українізацій. Маємо діло з духовним здвигом серед українства, глибоким і вагітним необчисленними наслідками» [4] Підкреслення автора. .

Так пише пан Донцов у своїй останній статті «Українсько-совітські псевдоморфози» [5] ЛНВ. – 1925. – № 12 (приміт. упор.). , що з неї так вдало, аж плакать хочеться [6] Про це поговоримо далі. , цитує наша добра й хороша голова з київського «Плугу».

Виходить, ми не помилились. Оббиваючи пороги ЦК Компартії і притягуючи його увагу до цього самого «здвигу», ми, по суті, виконували партнагрузку. Отже, будьмо насторожі! – саvеапt сопsules! – скрикнуть і ідеологи масовізму, які «завсєгда хочуть показати свою образованість» і завжди попадають пальцем в небо [7] Пригадаймо хоч би оте знамените «norribile dictu» – з «першого шмата». .

Але, може, ми все-таки помиляємось? Може, Донцов, стежачи за нами з «прекрасного дальока», прибільшив трохи? Може, ми ще не підійшли до того логічного етапу, що про нього ми згадали вище?

На всі ці запитання відповідає нам «другий шмат дискусійної відповіді», написаний тов. Пилипенком і вміщений в трьох номерах «Культури і побуту». Коли «перший шмат» можна було назвати шматом гнилої ковбаси [8] Висловлюючись різко. , то другий має характер чіткого меморандума, поданого вмілою [9] Коли взяти на увагу нашу малокультурність. і рішучою рукою. З нього ми й довідуємось, що ніхто з нас не помиляється – ні ми, ні Донцов. Небезпека росте і набирає своїх логічних розмірів. Той неприхований куркулячий цинізм, який хитренько наглядає з останньої статті тов. Пилипенка, говорить, що лідерові селянського масовізму треба трохи полікуватись і залишити, хоч би на деякий час, літературну арену. В противному разі він зовсім зіб’є з пантелику молодь і поведе її до провалля. Єсть два ухили: один – в махаївщину, другий – в куркулізм. В умовах української дійсності перший із ухилів майже не находить грунту. Зате другий – завжди й хутко може розквітнути. І… він уже цвіте.

Кожний із активних громадян нашої республіки, як говорить елементарна політграмота, одбиває настрої певних соціальних класів чи то прослойок. Але скільки політичну активність в умовах диктатури пролетаріату може виявити вовсю, до отказу тільки пролетаріат, стільки інші класи і прослойки шукають виходу своїй політичній активності через представників цього ж пролетаріату. Одного прекрасного ранку кожний із нас, комуністів, може опинитися в ролі представника зовсім не того класу, який він хоче репрезентувати. І в цьому, до речі, нічого нема дивного: всі ми – звичайні люди, а епоха наша надзвичайно складна. Треба тільки своєчасно поставити діагноз і в останній момент припинити рух вібріонів, що з’їдають те чи інше тіло. В даному разі останній момент ми розуміємо саме сьогодні, коли тов. Пилипенко, несвідомо одбиваючи настрої столипінських «отрубів», показав уже нам, як виріс за час непу куркуль і як ми мусимо реагувати на його вимоги.