Олена Пчілка - Півтора оселедця

Дав Бог неділю. Отже, сільська учителька, Олександра Андріївна [1] Чи будемо називати її пані Олександра , могла поснідати, себто напитися чаю, на дозвіллі. Вона собі сиділа біля столика, накритого білою скатертиною, пила чай спроквола, розмовляючи з гостем.

Еге ж, завітав задля неділі й гість: Андрій Семенович Лозоватий, товариш пані Олександри [2] Як би ж то не товариш, коли разом учителюють в одній школі . Чай він уже пив у себе, а се зайшов попитать щось таке школьне; та пані учителька, припізнившись задля свята, саме пила чай, ну й посадила гостя теж.

Сидять, розмовляють, таки все про свої школьні справи. Така вже звичка у вчителів! От, здається, повинно б те все обриднути, як гірка редька. Ні, дивись, як зійдуться, зараз таки про своє: про тії «групи» та про «учебники», – отаке все.

Може, вам хочеться знать, які вони з себе, оці товариші, то воно недовго й сказати: пані Олександра – невеличкого зросту, середнього віку людина, товстенька собі, не сказати щоб гарна, трохи кирпатенька, обтім нічого собі, особливо як уважити на гарні темно-русяві коси; пані Олександра, однак, не хизувалася тими косами, причісувала їх гладенько й заплітала щільненько, круто закладаючи їх ззаду, не розпушуючи волосся тими химерними узлами та начосами, як то повчилися деякі молодші учительки, що достають часом і догани за «легкомисліє» через саме те настобурчене волосся….. І вбрана була пані Олександра, хоч і для свята, простенько: темно-сіра спідниця й така сама гладенька курточка, на плечах самодільна плетена хустина.

Товариш її, Андрій Семенович, хоть теж не показувався великим франтом проти пані Олександри, бувши в старуватій одежині, однак мав вигляд куди претензійніший і щось в йому було невиразно кавалерське. Отак, глянувши на його буйну чуприну, вільно розпущену, глянувши на його широку, дуже червону застіжку, на химерні два брелоки біля цепки від дзигарика, всяк би сказав: сей учитель ще не жонатий. Я не кажу, що така чуприна і така застіжка не може бути в жонатого, – зовсім ні! – а однак ви самі сказали б, глянувши на Андрія Семеновича, що він ще кавалер… Може, щось таке було й в постаті чи в погляді – я не знаю! – а тільки видно було, що Андрій Семенович ще не був, мовляв, у ярмі…

І справді, Андрій Семенович був нежонатий.

А вчителька, навпаки, не тільки була заміжня, а вже навіть була удовицею. Мала вона й дівчинку малу.

Онде вона, та дівчинка Катруся, тут же таки в кімнаті. Се пак сиділося за чаєм не в більшій хаті, а в маленькій, що була разом спальнею й столовою учительчиною.

Недалечко від ліжка, хорошенько застеленого, з скількома подушками, поралася тая донечка Катруся, дівчинка літ чотирьох, годуючи з мисочки молоком муренького котика; тож, либонь, і для котика було свято.

Невідомо хто – чи котик, чи Катруся – розлив молоко, і воно стояло довгенькою калюжкою біля мисочки; ні котик, ні Катруся на те не вважали: котик миленько хлебтав молоко тим рожевим язичком, а Катруся, розвозячи подолком калюжку, заглядала в вічі котикові, тішачись його апетитом.

Але дитині було мало тішитися котиком самій, – треба було, щоб і мама подивилась.

– Дивись, дивись, мамо! – гукнуло дівчатко. – Дивись, як котик їсть!

– Бачу, бачу! – одмовляла пані Олександра, не повертаючись.

Але так позбутися справи було не можна. Катруся підбігла до матері й повела її за спідницю до самого котика.

Тут пані Олександра побачила розлите молоко та зауважила, що й біленький хвартушок Катрусин, і подолок її чистенького плахіттячка був у молоці.

– Ах, яка ж бо ти, Катрусю! Що се ти наробила? Тільки що я тебе прибрала в чистеньке, а ти он у молоко влізла. Фе, погана дівчина!

Так ганила мати, однак суворі слова вимовлялись, либонь, не дуже страшним голосом, бо дівчатко на ту догану зовсім не зважало й знов нахилялося до котика.

В ту хвилину хтось зацокав клямкою й спитав свіжим, веселим голосом:

– Можна до вас зайти?

– А! Панна Оксана! – втішно гукнула учителька, швиденько витираючи Катрусин подолок та підводячись. – Заходьте, заходьте! Звичайно, можна!..

У хату ввійшла молода панночка, гарна, кругловида, злегка нап'ята білою легенькою наміточкою, що зовсім не закривала її пушистого русявого волосся, а була накинута так собі, аби щось було на голові.

Панночка ввійшла, злегка вклонилась учителеві й подала йому руку як знайома; поцілувалася з пані Олександрою, потім припала до Катрусі, цілуючи її скілька раз та мовлячи всякі жартливі привітання.