Марко Вовчок - Дев'ять братів і сестриця Галя

День такий в бога коротенький, прудко вечiр наступає, й у хатцi темно робиться. I сидять вони у темнотi на печi, дожидають матiр з поденщини i мовчать, тiльки часом Галя пожахнеться й пошептом питає: «Що ж як кава прийде?» – «Не прийде», – одказують їй усi. «А як вовк присуне?» – шепче знов Галя. «О, пожахачко! О, плохенька!» – кажуть усi та усi ближче згортаються докупи, а менший брат бере Галю на руки. «А як вовк присуне?» – знов-таки присiпається Галя, i усi на Галю похмуряються, окрiм меншого: менший тихесенько Галю заспокоює, i Галя собi заспокоюється, ще часом i пiсеньку заспiва про журавля, «що цибатий журавель, вiн до млина їздив, дивне диво бачив»; i чує менший брат, як цибатий журавель iде до його i як дивне диво бачить; бо Галя, спiваючи, пiд свiй спiв обома рученятами по обличчю ляска. Пiсенька якось незавважливо ввiрветься, цибатий журавель зостається на дорозi, а Галя засипа в меншого брата на руках. Нудно-нудно! Холодно-холодно! Темно-темноi У скосяне вiконечко видно луку пiд бiлим снiгом. Бiлий снiг то виблискує, то виблиск тратить, – се мiсяць порина в оболоках. Що отеє буде надалi: чи заблискотить бiлий снiг ще лучче та засяє мiсяць з зорями, а чи повалить свiжий снiг, хуртовина заграє, заб'є вiконечко покосяне, занесе стежечку, забарить матiр? I що мати принесе їм?

От по снiгу рипить прудкая, слабая, непевная ступа, дверi у хатку вiдчиняються – мати прийшла. Вона прийшла помучена, дуже змерзла, – що вона принесла? Принесла хлiба, картоплi, а коли ще трошки пшона на кулiш, так вже й хвалиться зараз дiтям, що «от, дiточки, ми собi зваримо кулiш», – i усi дожидають кулешу, а Галя то вже завчасу сидiтиме з ложкою у руцi та погукуватиме «мамо!», i погукує такеньки Галя, наче вона сама одна має одвагу поспитати про те, про що усi пiклують, i додає усiм сили терпеливiй дожидати. Пiсля кожного огука вона пригортається до меншого брата, немов говорячи: якова твоя Галя? А брат менший гладить її по голiвцi i дає надогад, що славна Галя.

Запалена пiч розгоряється й трiщить, червоне полум'я грає на вiконечку, з пiчних розколинок виходять струмки диму – хатинка разом i свiтлом-огнем посвiщається, i димом сповняється, ясно видно помучену стару, що порається коло печi, та не можна розглядiти по обличчю, якi собi думки має, який вид – то здається, що вона всмiхається i дбайливо поспiшається та клопочеться, то знов здається, що душить її якась туга i чогось боязко їй, i що вiд тiєї душної туги так вона метушиться коло печi, що не вiд диму в неї i сльоза бiжить.

Дiждалися – вечеря готова. Галя смiється, i усi вечеряють i спати лягають. Огонь у печi потроху погасає, наче сам почина дрiмати, гасне зовсiм – у хатцi темнiсiнько, й усi засипають.

Ранiшнiй холод не хоче нiяк дати поспати, пройма i таки хоче побудити й таки побудить. Вже мати у печi запалила – дрова знов трiщать, полум'я шиба, i димно у хатцi; в вiконце свiтить ясне сонечко, i блищить снiг бiленький. От i снiдання їм готове, й мати поспiшається йти на поденщину, i приказує їм бути розумниками, й iде собi.

У недiлю, в усяке свято їм краще було: мати не ходила на роботу, можна було влiзти у її латанi чоботи, загорнутись у її праховеньку кожушаночку i хоч трудно, а усетаки можна було погуляти коло хатки – i вони всi гуляли по черзi, навiть Галя, що сама уся була, може, не завбiльшки чобота. Потому мати їм казки усякi розказувала й усякi бувальщини. I що ж за такi славнi часом казки, що то за смiшнi такi! I дуже б багато вони смiялися й тiшилися, коли б їм не мiшало неньчине обличчя – таке обличчя помучене та посмучене, дарма що вона не прискаржує нiчого й сама з ними разом всмiхається на усе смiшне та потiшне у казцi.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.