Людмила Когут - Пов'язані Любов'ю

– Йой, та що ви таке кажете: «Ліпше!» Та яке воно, «до бісової матері, ліпше». Та краще най хлопи вдома лишаються та працюють тут, бо ми живемо, як удовиці при живих чоловіках, а наші діти – гей би сироти! То яке ж воно «ліпше»?!

Але безгрошів'я і сільська нудьга гуртували людей докупи і чоловіки-односельці мандрували світами, де будували дачі та замки новітнім володарям світу: українцям і росіянам, полякам та угорцям, італійцям і грекам. Пришпарувавши докупи сяку-таку копійчину, заробітчани приїздили додому в рідне село, де спочатку завзято працювали, щоб наступного разу безжалісно залишити свою родину і знову з радістю чкурнути в далечінь. їхнє життя мало певну циклічність – робота на чужині, праця на малій батьківщині, відпочинок у родині, любов після довгої розлуки і, як наслідок цього палкого кохання, – народження нового життя. Сім'ї горян здебільшого були багатодітними.

Мама Анці, Богдана, не встигла народити багато дітей від свого чоловіка, бо була ще зовсім молодою. Як і всі її подруги, вона рано накрила голову очіпком і пішла до шлюбу в сімнадцять років. Офіційно розписалась у сільській раді значно пізніше – у двадцять. Бо в цьому часовому проміжку її шлюбного життя подружжя зовсім мало часу було разом. Проте Богдана встигла народити сина, потім майже рік її Василь заробляв гроші на чужині і їй не було з ким розписатись у їхній сільраді. Після повернення додому Василь нічим не відрізнився від інших і поміж роботою по господарству зумів налюбити собі другу дитину. Коли ж приїхав додому наступного разу, то дружина подарувала йому й донечку. Найгірше, що було в їхній молодій родині, що бавила і виховувала дітей вона самостійно, а її чоловік бачив своїх нащадків лише коли навідувався додому.

Так сталось, що після народження другої дитини Василь не приїздив додому майже три роки, тільки писав короткі листи та своїми товаришами по праці передавав родині гроші… Та гроші грошима, а життя йшло своїм шляхом, і нічого його зупинити не могло… І коли він повернувся додому, то його спіткала прикра новина – дружина привела на світ ще одну донечку – Анцю, яка не була і фізично не могла бути Василевою дитиною.

У родині зчинилася гучна сварка. Бійки не було. Василь ображено забрав власні небагаті пожитки та й переїхав до своїх батьків на другий кінець села. А потім залишив і їх. Довгі роки ніхто про нього і не чув. Він як у воду канув…

Ще коли Богдана була дівчиськом, до них щоліта на кілька тижнів приїздив із міста молодий викладач університету разом із дружиною та сином, який мав хворі легені. Лікарі радили дитині відпочивати літом у горах, їсти суниці, чорниці і дихати на повні груди смерековим духом. Городяни приїздили саме сюди, бо природа тут виглядала, мов молода цнотлива недоторкана наречена. Приїжджі почувались як у раю. І не дивно, бо тільки відпочивали… Ніколи не спробували важкої сільської праці, не бачили і не відчули, як тут тоскно буває восени, коли з неба студеними батогами падають холоднющі і неприємні затяжні дощі і на душі стає так само пекельно сумно, як за вікном. І ця безрадісна осіння мжа за склом ще більше посилює сердечну тугу за коханим, який поїхав далеко і залишив свою родину. А важкі думки табунами диких коней знову й знову гарцюють у згорьованій душі і витоптуюсь залишки теплих почуттів…

Але хіба гостям це треба знати? Вони приїздили сюди, щоб бачити красу величних гір, дихати чистим повітрям і насолоджуватися прекрасним життям у цьому мальовничому куточку.

…Мама Богдани готувала гостям смачні гуцульські страви, їхній малий синочок до несхочу їв гірський мед, пив свіже сільське молоко та дзьобав прямо з травички солодкі ягоди. І ці кілька тижнів почувався мов у казці. Так воно і було… І тривало це кілька років.

Коли Богдана вийшла заміж, мама і тато поставили молодятам новий зруб із дуба. Нанашко, тобто хрещений тато Богдани, працював у лісництві і виписав їм дерево на хату як для своїх: «Хижа має стояти віки! Дуб аж дзвенить, такий сухий і гарний!»

Хату складали всім селом, бо в горах не було піднімальних кранів, і навіть найкращий ґазда, коли будувався, не міг обійтися без допомоги близьких та сусідів.

Богдана не раз згадувала ті веселі часи з молодим чоловіком у новій хаті. Тоді вона була ще зовсім дівчиськом і надіялась прожити довге і щасливе життя у шлюбі. Мріяла щось змінити навколо себе…

Вона була одиначкою у своїх батьків, що було великою рідкістю в цих краях. Зростала, як квітка у хорошому ґрунті, вчасно нагодована, гарно вбрана, завжди доглянута. Вчилась, як усі діти з її села, у школі-інтернаті, де потім навчались і її діти.