Людмила Когут - Пов'язані Любов'ю

Телевізори в хатах були більше для декору, ніж для користі. Бо тільки в ясні сонячні дні на екрані висвічувалося гарне зображення без ненависних білих сніжинок, які за негоди не сходили з екранів телевізорів і постійно псували настрій і нерви глядачів і не додавали гумору до місцевого одноманітного життя.

Телефон – один на все село. Він гонорово оселився в сільській раді і тільки головуючий там довгі роки вуйко Стефко мав право користуватися цим засобом цивілізації без жодних перешкод і обмежень. Інші повинні були отримати його дозвіл на доступ до цієї «панацеї зв'язку» з усім навколишнім світом.

Пошту їм привозили з іншого села і старалися під- лаштувати так, щоб вона надходила разом із пенсією. їхати за нею спеціально в таку далечінь не було кому, а поштар розвозив її тоді, коли вважав за потрібне або коли було якесь термінове повідомлення, як говорили у них у селі – «шпарке віданєчко».

Там же, біля сільради, стояв невеликий склеп. Крамницею чи магазином назвати його тяжко. Це була торгівельна точка, розміщена у старій критій металевій вантажівці, до якої по прироблених сходах піднімалися покупці, щоб вибрати все необхідне. Перелік товарів тут – досить обмежений.

Таким пам'ятала своє село маленька Анця. Вона чула від мами, що колись давно, ще за радянської влади, до них у село приїздив пересувний клуб-кінотеатр, який показував фільми на спеціальному білому простирадлі. У день приїзду кіно усі селяни збирались у когось на подвір'ї і на стіні розвішували той білий екран.

У селі кожен мав свою територію та пасовисько, які відділяли ґазду від ґазди великим прикордонним каменем. Цей камінь називали «хітар». Це і була межа. Землі були поділені ще їхніми прадідами. Так і переходили з покоління в покоління, від господаря до господаря. Біля оселі ставили невисокі плоти, плетені з лішини, якої навколо було вдосталь. Ці тини обгороджували землі під городи, а для худоби були зведені невеликі загони із збитого дерева. Городи та худоба проглядалися здалека, мов на долоні, – приховувати не мали що.

Ліс був державний, називали його «камеральний ліс», а сіножать і пасовиська для худоби спільні – людські. Між односельцями ніколи не було сварок за землю, бо людей було мало, а гори та полонини – неоглядні, коси собі та заготовлюй сіна скільки хочеш, було б тільки кому це робити і для кого, та щоб вистачило здоров'я на ці роботи. У них ніколи не було колгоспу, бо не було полів. Було тільки лісове господарство, в якому тепер з їхнього села ніхто не працював. Ліси на горах навколо них – як велике зелене море, з безліччю дерев, які, напевно, ніхто б не міг порахувати.

Селяни здавна вирощували для себе городину. Сади тут росли погано, зате лісових ягід, горіхів та грибів було вдосталь для всіх. Достатньо було вийти з хати, і у траві знаходили червоні та пахучі суниці, солодкі афини, як вони називали чорниці. А що вже грибів!!! їх їли щодня і вони заміняли м'ясо, яке на столах бувало зрідка.

Улітку мала Анця була вільною у своїх пересуваннях по селу. Вона, мов яскравий метелик, літала поміж сусідів та їхніх дітей і знала всі новини і плітки, які потім жваво переповідала своїм мамі та бабусі.

– А тітка Дарка, ота, що живе вдолині біля ріки, повідала, що приїхали наші сільські хлопці, які були на заробітках у москалів у Москві, – Анця не переставала тріщати і питання сипалося за питанням, як горох із торбинки:

– Мамо, а що таке заробітки і що це таке – Москва і москалі?

Анця дуже часто чула ці незрозумілі їй слова, та старші не квапились їй це пояснювати, бо не вміли або й не хотіли…

Молоді чоловіки з гірських сіл із давніх-давен їздили на заробітки на чужі землі, як говорила про це та ж сама тітка Дарка: «Так було і до совєтів, і при совєтах, і тепер, після совєтів, також».

Сільські жінки, коли в неділю поверталися із церкви, тільки про це й вели бесіду:

– Наші хлопи мусять десь їхати, хочуть вони того чи ні. Бо що будуть тут-ка робити? Де будуть працювати? То й їдуть у Москву. От мій Петрусьо знову збирається. Я ніц і не кажу йому. Най собі їде. Сіна на зиму корові та коням настачив! Свиням бураків та ріпи також! Що ще треба? Я й сама допантрую (догляну) свою худобину.

– Йой, а може б, і мій Іван з ним поїхав? Бо там-ка, де він будував, уже скінчилась угода. Поговори зі своїм…

– А мій Гнат збирається їхати на «мадяри».

– Куди-куди?

– Ну на «мадяри» – в Угорщину. Там також є наші люди. Працюють.

– Усе-таки ліпше зараз, при незалежній. От дивіться, колись нарід їздив на заробітки тільки по наших землях, а тепер їдуть і за кордон!