Хорхе Ліврага Ріцці - Плисти проти течії

Хорхе Анхель Ліврага: Без сумніву, вода найпотрібніша в пустелі. Як на наш час, коли так мало розважливих людей, істинних вірян, варто з'ясувати, що таке розсуд і що таке релігія. Під час моєї останньої подорожі Францією, Швейцарією, Австрією та Німеччиною я впевнився, що багато людей хоче знати, що таке розумне, що таке містичне, що таке релігійне, що таке розсуд, до якої міри ці два поняття можуть узгоджуватись чи існувати нарізно. Це турбує кожного з нас тут, у центрі, немов на роздоріжжі. Ці два концепти ми чуємо шкірою, як дощ і сонце. Тож ми рухаємося вперед, бо мусимо розв'язати наші проблеми, збагнути сутність того дощу і того сонця.

Д.С.Г.: Дуже дякуємо. Але в такому разі, чом би нам не обговорити це питання? Хіба не логічно було б, аби ви, якфілософ і мислитель, виклали нам своє бачення того, що є розсудом, а що – релігією? Я знаю, що нині існує багато дефініцій; знаю, що варто лиш відкрити словника, щоб дістати коротку довідку. Але нам хочеться почути саме вашу думку, ваше розуміння цих двох концептів.

Х.А.Л.: І справді, варто лиш відкрити якогось словника, і ви знайдете визначення розсуду та релігії, але я викладу своє бачення філософа.

Однією з найсуттєвіших властивостей душі є інтелект. Саме інтелект – про що свідчить сама етимологія слова – наділяє душу здатністю бачити, читати чи розуміти довколишній світ, середовище і навіть повернутися до самого себе, пізнавши Я в Я. Механізмом, що його застосовує цей інтелект, якщо він не позбавлений логіки і заснований на низці причин і наслідків, і є розсуд. З давніх-давен і дотепер розсудом послуговуються для пошуку істини.

А релігія – це містика, нове пов'язання, єднання людини з природою, з усім сущим. Релігія – це віра в Бога, відчування і переживання Бога. Але я говоритиму не про релігійну чи філософську форму; наша мова про розсуд і про релігію загалом, про релігію як елемент, що єднає людину з самою собою, з природою і Богом. Бог – це Щось безіменне чи неназване, що ми, проте, називаємо Богом. Він глибоко захований в усьому; він ховається за найзахованішим; він менший за найменше, більший за найбільше; він мовчазний споглядач усього, що ми робимо; він єдиний простягає руку зневіреним понад мостами смерті, він дає надію всім. Бог сміється разом з нами; Бог у кожній нашій сльозинці. Кожній людині, в кожен момент історії, властива якась форма релігії.

Д.С.Г.: Тож повернімося до відправної точки. Щойно ви сказали, що розсуд – це знаряддя інтелекту, а релігія є формою єднання, загального єднання. Хотілося б почути вашу думку, чи існує причинний зв'язок між цими двома елементами. Іншими словами, чи релігія постає з розсуду, чи, навпаки, розсуд постає з релігії, або ж в історії ці елементи циклічно повторюються?

Х.А.Л.: Питання непросте, тобто відповісти на нього непросто, адже розсуд і релігія властиві всім народам світу. Хочу уточнити, що розсуд, а відтак і філософія, виник не в Греції. Розсуд як пошук істини так само давній, як світ. І розсуд, і релігія існували одвіку. Перші, але аж ніяк не примітивні, люди, розпочали творити релігію, коли поклали камінь на камінь у прагненні дістатися трохи вище, наблизитися до таїни зірок. Релігія – це фундаментальна ознака, що відрізняє людину від тварини. Не інтелект їх відрізняє, бо деякі тварини теж наділені розумом. Це і не доброта, адже нерідко деякі собаки добріші за багатьох знайомих нам людей. Людину від тварини кардинально відрізняє здатність молитися. Тварини стають навколішки, споживаючи їжу, тим часом людина стає на коліна не з біологічної, а з внутрішньої потреби, під великою священною і божественною ваготою, що пригинає її до землі. Схиляючись перед хрестом, перед зорею, перед каменем, ця людина схиляється перед незнаним, перед Богом, прагнучи розчинитися в Ньому, у першопричині. Релігія – це те, що відрізняє людину від тварини, тож релігія і розсуд були одвіку.

Матеріалізм XIX сторіччя спричинився до протиставлення релігії та розсуду. Нас запевняли, що всі давні народи були народами дикими. Саме в ті часи з'явилися легенди та ілюстрації, на яких кілька добродіїв завиграшки волочать на линві брилу завважки п'ятдесят чи шістдесят тонн для будівництва пірамід… За «дитинного» періоду розвитку археології виникає ідея, що релігійна форма суперечить науковій або розсудковій. Нині це вже не настільки очевидно, адже ми добре знаємо, які точні виміри, скажімо, Великої піраміди, знаємо, що кути можна було виміряти тільки теодолітами тощо. Ми знаємо, що давні люди розумілися в медицині та астрономії. Наприклад, вони знали кількість кілець Сатурну (що годі побачити голим оком); вони знали про існування між Меркурієм і Сонцем малої планети Ібіс, існування якої зараз припускають гіпотетично, виходячи з деяких астрономічних даних. Давні люди, що мали наукові знання, були водночас дуже побожними. Натомість сьогодні існує певний антагонізм між розсудом і вірою. Без сумніву, всі народи за всіх часів мали і розсуд, і віру.