Стівен Кінг - Протистояння. Том 1

Стю промовчав.

– Хочете мене вдарити?

– Гадаю, користі з цього не буде.

Дейтц зітхнув і потер перенісся – скидалося на те, що йому боліло від тих трубок у носі.

– Слухайте, – мовив він. – Коли справи серйозні, я починаю жартувати. Хтось курить або жує гумку. Так я тримаю себе в руках, ото й усе. Поза сумнівом, багато хто справляється з цим краще. А щодо того, яка у вас зараза, то, згідно з аналізами, які провели Деннінґер та його колеги, у вас нічого немає.

Стю байдуже кивнув. Однак йому здалося, що маленький гном, який сидів на ліжку, розгледів за його кам’яною міною раптову й глибоку полегкість.

– А що в інших?

– Перепрошую, однак це таємна інформація.

– А як його підхопив Кемпіон?

– Це також закрита тема.

– На мій здогад, він був військовим. Десь стався нещасний випадок. На кшталт того, що тридцять років тому трапилося в Юті з тими вівцями, тільки набагато гірше.

– Містере Редман, мене можуть кинути до в’язниці, навіть якщо я просто скажу, холодно чи тепло.

Стю замислено пошкрябав свою нову бороду.

– Ви б мали радіти, що ми не розказуємо вам більше, – мовив Дейтц. – Ви ж це знаєте, правда?

– Ага, менше знаю – краще служу нашій країні, – сухо сказав Стю.

– Ні, це суто Деннінґерова приказка, – відмахнувся Дейтц. – Коли поглянути на всю нашу систему, ми з Деннінґером – лише мурахи, і повноважень у нього ще менше. Він лише сервопривід. [65] Електричний двигун, який сприймає певний набір команд. У вас є прагматичніша причина радіти. Щоб ви знали, ви також під грифом «таємно». Ви зникли з лиця землі. І якби вам було відомо трохи більше, наші великі цабе могли б вирішити, що безпечніше зробити так, аби ви зникли назавжди.

Стю нічого не відповів. Він був приголомшений.

– Та я прийшов не для того, щоб вас залякувати. Нам дуже потрібна ваша співпраця, містере Редман. Дуже.

– Де всі ті, з ким мене привезли?

Дейтц дістав із внутрішньої кишені аркуш.

– Віктор Пелфрі – мертвий. Норман Брюетт, Роберт Брюетт – мертві. Томас Воннамейкер – мертвий. Ральф Ходжес, Берт Ходжес, Шеріл Ходжес – мертві. Крістіан Ортеґа – мертвий. Ентоні Леомінстер – мертвий.

Імена закружляли в голові Стю. Бармен Кріс. Під шинквасом він тримав начинену свинцем битку «Луїсвіль слаґер», [66] «Louisville Slugger» – відомі бейсбольні битки компанії «Гіллріч енд Бредсбі» («Hillerich & Bradsby Company»). Слаґер – повільний боксер-важковик із потужним ударом, здатним нокаутувати. і коли якийсь далекобійник піддавав сумніву Крісове вміння нею користуватися, то наражався на велику несподіванку. Тоні Леонмінстер, який їздив на великому «інтернешнелі» з «Коброю Сі-Бі» [67] «Cobra CB» – марка портативних радіостанцій, якими раніше користувалися замість мобільних телефонів. Великої популярності такі радіостанції набули серед далекобійників. Користувалися ними за принципом чату: хтось займає хвилю, говорить, інші слухають, а потім слово переходить до наступного мовця. під панеллю приладів. Він часто тусувався на Геповій станції, та того вечора, коли Кемпіон зчесав колонки, його там не було. Вік Пелфрі… Господи, вони з Віком були знайомі все життя. Вік мертвий… це як? Та найбільше його вразила звістка про сімейство Ходжесів.

– Усі? – почув він власну мову. – Уся Ральфова сім’я ?

Дейтц перевернув папірець.

– Ні, лишилася маленька дівчинка. Єва. Чотири роки. Вона жива.

– Як вона?

– Вибачте, таємна інформація.

Лють ударила йому в голову з раптовістю приємної несподіванки. Стю опинився на ногах і наступної миті вже тримав Дейтца за вилоги й трусив його. Краєм ока він помітив за подвійним склом перелякану метушню. Почулася слабка сирена, приглушена відстанню й звуконепроникними стінами.

– Що ви накоїли?! – кричав Стю. – Що ви накоїли?! Господи, що ви накоїли ?!

– Містере Редман…

– Га?! Що ви, блядь, накоїли ?!

З шипінням відчинилися двері. До кімнати зайшли троє чоловіків в оливково-сірих уніформах. Усі з носовими фільтрами.

Дейтц глипнув на них і гаркнув:

– Забралися до біса!

Чоловіки завагалися.

– Нам наказали…

– Забирайтеся – ось вам наказ!

Вони послухалися. Дейтц сів на ліжко, наче нічого не сталося. Лацкани були зіжмакані, волосся впало на лоба. І все. Він дивився на Стю спокійно, навіть співчутливо. На одну скажену мить Стю захотілося вирвати той фільтр із його носа, а тоді він згадав про Джеральдо – ну що за дурнувате ім’я? Холодними водами його оповив гнітючий відчай. Він сів.