Стівен Кінг - Протистояння. Том 1

Зачувши таке, вона закричала й затулила вуха. Він нагнувся та опустив її руки.

– Проте хробаки ще не дісталися до Френні та її дитини. Байдуже, як її зачали, – вона жива . Карло, ти поводишся так, наче хочеш прогнати власну дочку. І що тоді в тебе лишиться? Лише ця кімната й чоловік, який зненавидить тебе за цей учинок. Якщо ти це зробиш… того дня поряд із Фредом могли лежати й ми з Френні – не бачу різниці.

– Я хочу піти нагору й лягти, – сказала Карла. – Мене нудить. Гадаю, краще лягти.

– Я допоможу, – озвалася Френні.

– Не смій мене чіпати. Лишайся тут, із батьком. Здається, ви з ним уже все вирішили. Спланували, як зруйнувати мене в очах усього міста. Чому б тобі одразу не перебратися до моєї вітальні, га, Френні? Чому б не нанести багна на килим, не взяти попелу з каміна та не насипати його в годинник? Чому б і ні? Чому б і ні?

Вона засміялась і проштовхнулася повз Пітера в коридор. Жінка хиталася, як п’яна. Пітер спробував обійняти її за плечі. Карла вишкірила зуби й засичала на нього, наче кішка.

Її сміх перейшов у плач, і Карла повільно пішла нагору, тримаючись за махагонієві перила, щоб не впасти. Те рюмсання було таким болючим і безпорадним, що Френні хотілося водночас і кричати, і блювати. Обличчя в батька посіріло й мало колір брудного простирадла. На горішній сходинці Карла розвернулася й хитнулася так загрозливо, що на мить Френні здалося, наче вона зараз упаде й покотиться донизу. Карла глянула на них так, наче хотіла щось сказати, а тоді знову відвернулася. За мить двері спальні зачинилися й заглушили її скривджений плач.

Френні з Пітером вражено подивились одне на одного широко розплющеними очима. Годинник незворушно продовжував відлічувати час.

– Усе владнається, – спокійно мовив Пітер. – Потроху перетреться, і вона заспокоїться.

– Справді? – спитала Френні.

Вона повільно підійшла до батька, прихилилася до нього, і він обійняв її.

– Мені так не здається, – сказала Френні.

– Не зважай. Подумаємо про це пізніше.

– Треба йти. Вона не хоче мене тут бачити.

– Краще лишися. Буде добре, якщо – або коли – вона спуститься й з’ясується, що їй потрібно, аби ти лишилася. – Він трохи помовчав. – Щодо мене, Френ, то я це й так знаю.

– Татусю, – промовила вона й поклала голову йому на груди. – Ох, татку, мені так шкода, так страшенно шкода…

– Ш-ш-ш…

Він погладив її волосся. Понад головою дочки він бачив, як крізь шибки струменять сонячні промені – стояла післяобідня пора, проте здавалося, наче вже почало вечоріти. Тут, у вітальні, світло завжди набувало цієї характерної риси: робилося золотавим та непорушним і лягало так само, як у музеях та прадавніх склепах.

– Ш-ш-ш, Френні… Я люблю тебе. Я люблю тебе.

Загорілася червона лампочка. Зашипіла помпа. Відчинилися двері. Чоловік, який переступив поріг, не мав на собі білого комбінезона. Натомість у нього був маленький блискучий фільтр для носа, схожий на срібну виделку з двома зубцями – такі кладуть на столики з канапками, щоб можна було дістати з пляшки оливки.

– Вітаю, містере Редман, – сказав на ходу прибулець.

Він виставив руку в прозорій гумовій рукавичці, і з переляку Стю її потиснув.

– Мене звати Дік Дейтц. Деннінґер сказав, що ви не гратимете в нашу гру, доки вам не скажуть, який рахунок.

Стю кивнув.

– Гаразд.

Дейтц присів на край ліжка та впер руки в боки. Він був невеличким чорношкірим чоловічком і в такій позі скидався на гнома з диснеївського мультфільму.

– То що саме вас цікавить? – спитав він.

– По-перше, скажіть, чому на вас немає одного з тих скафандрів.

– Бо Джеральдо каже, що ви не заразні.

Дейтц указав пальцем на морську свинку за подвійним склом, що займало одну стіну. Тваринка сиділа в клітці, а позаду неї з порожнім обличчям стояв Деннінґер.

– Гм, Джеральдо?

– Протягом останніх трьох днів Джеральдо дихав вашим повітрям, яке попередньо проганяли через конвектор. Хвороба, яку підхопили ваші друзі, легко перекидається з людини на морську свинку й навпаки. Ми дійшли висновку, що, якби ви мали ту заразу, Джеральдо вже мав би здохнути.

– Однак ви вирішили не ризикувати, – сухо сказав Стю й тицьнув великим пальцем на носовий фільтр.

– Ризик у моєму контракті не прописаний, – цинічно всміхнувся Дейтц.

– То що в мене таке?

Слова полинули так плавно, наче то була заготовлена промова:

– У вас чорне волосся, блакитні очі, страшенно гарна засмага… – Він пильно поглянув на Стю. – Не смішно, так?