Стівен Кінг - Протистояння. Том 1

– І це все, що ти хотів мені розказати? – спитала вона, уперше озирнувшись на сина.

– Ну, хотів розказати, де був, і вибачитися. Забувся. Паршиво вийшло.

– Ага, – кивнула мати. – Є в тебе така паршива риса, Ларрі. Думав, я забула?

Він почервонів.

– Ма, слухай…

– У тебе кров. Якась стриптизерка ляснула тебе стрингами? – Вона розвернулася до пляшок і, закінчивши перелік на верхній полиці, зробила позначку на планшетці. – За минулий тиждень хтось узяв собі дві пляшечки воску. Щасливчик.

– Я ж прийшов вибачитися! – вибухнув Ларрі.

Вона ніяк не зреагувала, а от він підскочив. Трішки.

– Ага, я чула. Містер Джоган влаштує нам рознос, якщо невидимець цупитиме пляшки й надалі.

– Я не вліз у п’яну бійку, не вештався по стрип-барах. Нічого такого. Я просто… – Він замовк.

Вона розвернулася до нього, звівши брови в знайомому сардонічному виразі – Ларрі чудово його пам’ятав.

– Просто що?

– Ну… – він спробував придумати якусь переконливу брехню, та нічого не вийшло. – Це була. Ем. Лопатка.

– Хтось сплутав тебе з яєчнею? Певне, ви з Бадді таки непогано гульнули.

Він постійно забував, як майстерно вона вміє крутити слова – певне, цього хисту ніколи не втратить.

– Ма, то була дівчина. Лопаткою в мене пожбурила дівчина.

– Метка краля, – сказала Еліс Андервуд і відвернулася. – Клята Консуела знову кудись засунула формуляри заявок. Не те щоб від них була якась користь: ніколи не довозять того, що треба. Натомість отримуємо купу такого, з чим і до Судного Дня не розберуся.

– Ма, ти злишся на мене?

Зненацька руки в неї обвисли. Плечі опустилися.

– Не злися на мене, – прошепотів Ларрі. – Не злися, окей? Мам?

Вона обернулася до нього, і він побачив у її очах неприродний блиск. Тобто він був досить природним , та його точно не спричинило сяйво флуоресцентних ламп, і Ларрі знову почув вирок спеціалістки з оральної гігієни: «Ніякий ти не хороший хлопець». І якщо він збирався таке виробляти, чому взагалі повернувся додому?… І байдуже, що вона виробляла з ним .

– Ларрі, – лагідно промовила вона. – Ларрі, Ларрі, Ларрі.

На мить йому здалося, що вона більше нічого не скаже. Він навіть дозволив собі сподіватися, що так і буде.

– І це все, що ти можеш сказати? «Не злися на мене, будь ласка, ма, не злися»? Мені не подобається твоя пісня, та коли я чую її по радіо, однаково радію, що чую твій спів. Мене питають, чи то справді мій син, і я кажу: «Так, це Ларрі». Кажу їм, що ти завжди гарно співав, і не брешу, правда ж?

Він жалюгідно похитав головою, не наважуючись заговорити, не довіряючи своєму язику.

– Розказую їм, як ти взяв до рук гітару Донні Робертса, ще коли ходив до молодших класів, як через півгодини вже грав краще за нього, і це попри те, що Донні брав уроки ще з другого класу. У тебе є талант, Ларрі, я знала це без чужих підказок, тим паче твоїх. Гадаю, ти й сам це знав, бо це єдине, на що ти ніколи не жалівся. А тоді ти пішов із дому, і хіба я тобі бодай дорікнула? Ні. Юнаки та юнки завжди полишають батьківські домівки. Так уже повелося. Без чвар не обходиться, та однаково це природно. Аж ось ти вертаєшся. І нікому не треба мені нічого пояснювати. Ти повернувся, бо хітова там у тебе пісня чи ні, а на Західному узбережжі ти вгруз у якусь халепу.

– Ні в що я не вгруз, – обурився Ларрі.

– Ще й як вгруз. З ознаками я знайома. Я не вчора стала твоєю матір’ю, Ларрі, тож не забивай мені баки. Коли негараздів не було, ти вирушав на їх пошуки. Інколи мені здається, що ти й вулицю перейдеш, аби вступити в собаче гівно. Бог пробачить мені таку мову, адже він знає, що це правда. Зла я на тебе? Ні. Розчарована? Так. Я сподівалася, що життя на Заході змусить тебе подорослішати. Та цього не сталося. Ти пішов із дому хлопчиськом у тілі чоловіка й повернувся таким самим, лише зачіска в чоловіка змінилася. Знаєш, чого ти повернувся додому?

Він подивився на неї. Хотілося щось сказати, та знав, що вийде промовити лише те, що розлютить їх обох: «Мамо, тільки не плач, прошу».

– Тому що тобі не було куди податися. Не знав, хто ще тебе прийме. Я нікому й слова поганого про тебе не сказала, навіть власній сестрі не жалілася, та оскільки ти сам напросився, я розкажу все, що про тебе думаю. Гадаю, ти вмієш лише брати. Завжди таким був. Складається враження, що, коли Бог збирав тебе в моєму нутрі, він забув якусь запчастину. Ти не погана людина, я не про те кажу. Коли помер твій батько, ми жили в таких місцях, що, якби в тобі сиділо зло, – Бог свідок, – ти б зіпсувався ще тоді. Гадаю, найгірше, що ти зробив на моїй пам’яті, – це написав оте паскудне слово на стіні будинку у Квінсі, на Карстерз-авеню. Пригадуєш?