Френсис Фицджеральд - По той бік раю

Дорікнувши йому, що він її уникає, вона втягнула його в довгий тет-а-тет при місячному сяйві. Її краса захоплювала його – він знаходив у собі стільки її рис, – яка витончена її біла шия і плечі, граційність заможної трицятилітньої жінки.

– Коли у мене стався нервовий зрив, – вона говорила про це, як про подвиг, – лікарі сказали мені (її голос перейшов на довірливі нотки): якби хоч один чоловік так затято пив, як я, він би вже давно знищив себе ущент, мій любий, і вже зійшов би в могилу…

Еморі скривився і подумав: цікаво, як би ці слова сприйняв Фроґґі Паркер.

– Знаєш, – трагічно продовжувала Беатріс, – у мене були сни – дивовижні видіння. – Вона притиснула долоні до очей. – Я бачила бронзові ріки, їхні хвилі омивали мармурові береги, і велетенські птахи ширяли повітрям – строкаті із райдужним пір’ям. Я чула дивну музику і наростаючий гул варварських труб… Ти що?

Еморі пирснув.

– Що таке, Еморі?

– Не зважай, продовжуй, Беатріс.

– Отой сон повторювався і повторювався: сади, що пишніли барвами, проти яких наш сад – просто ніщо, місяць, що безупинно гойдався, не блідий, як узимку, а золотіший за місяці літньої ночі.

– А зараз ти як почуваєшся, Беатріс?

– Загалом – краще, ніж будь-коли. Але ніхто не розуміє, Еморі! Я знаю, що не можу пояснити це тобі, але це так…

Еморі був зворушений. Він обійняв матір і легенько потерся об її плече.

– Бідолашна Беатріс, бідна моя Беатріс…

– Але ж розкажи мені про себе, Еморі! У тебе, мабуть, були жахливі два роки?

Еморі спочатку думав збрехати, але наважився говорити, як є.

– Ні, Беатріс. Я цікаво провів час. Я пристосувався до смаків довкілля, став буденним (він сам себе здивував цими словами, і уявив, як би витріщився Фроґґі).

– Беатріс! – раптово вигукнув він. – Знаєш, хочу поїхати вчитись в іншу школу. Всі в Міннеаполісі їдуть вчитись десь-інде.

На обличчі Беатріс з’явилось занепокоєння.

– Але ж тобі лише п’ятнадцять!

– Так, але всі їдуть кудись у п’ятнадцять, і я хочу, Беатріс.

Беатріс запропонувала відкласти цю розмову. Але через тиждень вона таки вшанувала його відповіддю:

– Еморі, я гадаю, що ти маєш вирішувати сам. Якщо ти так хочеш – можеш їхати.

– Справді?

– Скажімо, у Сент-Реджис у Коннектикуті.

Еморі відчув раптове піднесення.

– Усе вже домовлено, – продовжувала Беатріс. – Тобі варто поїхати. Я б воліла, щоб ти поїхав до Ітона, а потім у Оксфорд до Церкви Христа. Але зараз це виглядає малоймовірним. Наразі залишимо питання з університетом відкритим.

– А що ти будеш робити, Беатріс?

– Це лише Господь відає. Здається, моя доля – доживати віку в цій країні. Ні, я ані трохи не шкодую, що я американка, – більше того, жалкувати про це – то для дуже вульгарних осіб. Я відчуваю, – ні, я впевнена, – що ми – могутня, зростаюча нація, однак, – вона зітхнула, – я часом думаю, що життя моє мало б згаснути ближче до древньої, зрілої цивілізації, землі, де літня зелень змінюється осінніми багряними кольорами… Прикро, що ти не був за кордоном, але ти хлопець, і тобі, мабуть, краще дорослішати «під крилами білоголового орлана» – це правильний вираз?

Еморі кивнув. Вона б не оцінила його ідею щодо японської навали.

– Коли я зможу поїхати до школи?

– Наступного місяця. Тобі треба буде вирушити заздалегідь, щоб здати екзамени. Потім у тебе буде вільний тиждень. Синку, я хочу, щоб ти декого відвідав на Гудзоні.

– Кого саме?

– Монсеньйора Дарсі, Еморі. Він хоче побачитись із тобою. Він вчився в Гарроу, а потім у Єльському університеті, став католиком. Я хочу, щоб він побесідував з тобою – я відчуваю, це може стати тобі в нагоді. – Вона лагідно погладила його золотаво-каштанове волосся. – Мій любий Еморі…

– Люба Беатріс…

Отже, раннього вересня Еморі, оснащений шістьома комплектами літньої білизни, плюс шістьома зимової, светром, теніскою, в’язаним жакетом, зимовим пальтом і т. д., попрямував до Нової Англії – краю закладів для дібраної молоді.

Були там академії Андовер і Екзетер зі своїм славетним минулим, велетенські, демократичного типу коледжі Нової Англії; Сент-Марк, Ґротон, Сент-Реджис, які набирали учнів із Бостона та давніх голандських сімей Кніккербоккерів із Нью-Йорка; Сент-Пол зі своїми відомими спортивними аренами; Памфрет та Сент-Джордж, процвітаючі й багато оздоблені; Тафт і Гочкісс, які готували цвіт заможних сімей Середнього Заходу для подальших соціальних успіхів у Єлі; Павлінг, Вестмінстер, Чоут, Кент і сотні інших. Усі вони рік за роком випускали з конвеєра однотипних представницьких молодиків, чиїм єдиним стимулом було скласти вступні іспити в університет. Їхні ефемерні цілі були регламентовані сотнями циркулярів на кшталт: «Забезпечити доскональну розумову, моральну і фізичну підготовку, належну джентльмену і християнину, розвинути в юнакові навик вирішувати питання свого часу та закласти надійний фундамент наук і мистецтва».