Френсис Фицджеральд - По той бік раю

Еморі був дуже невдоволений, як усе складалось. Йому бракувало того статусу, який він завоював у Сент-Реджисі (де його знали і де ним захоплювались). Хоча Принстон стимулював його, і ще багато було попереду всього, що могло б розбудити в ньому талант Макіавеллі, якби він тільки міг за щось зачепитись. Його цікавили елітарні університетські клуби (він почерпнув деяку інформацію про них минулого літа від одного випускника, який знехотя цим поділився): «Плющ» – відокремлений і демонстративно аристократичний; «Котедж» – вражаюча суміш блискучих авантюристів і чепурно вбраних жевжиків; «Тигр» – широкоплечий і атлетичний, він чесно плекає стандарти, закладені в підготовчій школі; «Капелюх і мантія» – антиалкогольний, дещо релігійний із значним політичним впливом; є ще королівський «Колоніал», а ще – літературний «Чотирикутник» і десятки інших, різних за віком і статусом.

Те, що могло виділити студента першого курсу із юрмиська, таврувалось ганебним словом «викаблучник». Перегляди фільмів завжди супроводжувались їдкими коментарями. Але коментувати їх занадто голосно – викаблучуватися, обговорювати клуби – викаблучуватися. Зайняти принципову позицію, наприклад, щодо вечірок з алкоголем чи повної відмови від них – викаблучуватися. Загалом, бути чимось відмінним від усіх – не схвалювалось. Впливовими особами були тільки ті, хто не був принциповим. І так тривало, аж поки на клубних виборах на другому курсі кожному не пришивали певний лейбл до закінчення університету.

Еморі зрозумів, що писати для «Літературного журналу Нассау» не принесе жодної користі, але місце у штаті «Принстонівця» забезпечить хороші зв’язки. В нього виникли примарні надії зажити хмільної слави, виступаючи на сцені Англійського драматичного гуртка, але його фантазії дуже швидко згасли, бо він збагнув, що найблискучіші мізки і таланти збираються у «Трикутнику» – комедійному музичному клубі, який кожного року їздить у грандіозне різдвяне турне.

А тим часом він почувався напродив самотньо і безпорадно серед решти спільноти. Нові бажання й амбіції нуртували в його свідомості. Весь перший семестр він заздрив найменшим проявам успіхів однокурсників і ніяк не міг зрозуміти, чому їх з Керрі не зарахували одразу до еліти курсу.

Багато вечорів провели вони, сидячи біля вікна на Університетській, 12, спостерігаючи, як однокурсники виходять і заходять в актовий зал, помічаючи, як довкола більш успішних студентів гуртуються їхні нові супутники, як хтось поодинокий швидким кроком перетинає подвір’я з опущеними очима, заздрячи згуртованості великих університетських об’єднань.

– Ми – жалюгідний середній клас, ось хто ми! – поскаржився він Керрі одного дня, лежачи на канапі і добиваючи пачку «Фатімас» одну сигарету за одною.

– А чом би й ні? Ми заради цього приїхали до Принстона, щоб нас так само сприймали учні невеликих коледжів, щоб відчувати свою зверхність, свою впевненість, краще одягатись, щоб хизуватись, врешті-решт.

– Не в тому річ, я не проти цієї убогої кастової системи, – зізнався Еморі. – І мені навіть подобається ідея правлячої верхівки, але, заради всього святого, Керрі, я мушу бути одним із отих, що нагорі.

– Але зараз, Еморі, ти просто роздратований буржуа.

Еморі якийсь час лежав мовчки.

– Може, ненадовго, – врешті-решт озвався він, – але тяжка праця залишає прикрі сліди, а я це ненавиджу!

– То – радше почесні шрами. – Керрі раптом вистромив шию з-за вікна. – Поглянь, он Лангедак! Ти ж хотів його побачити, а одразу за ним – Гемберд.

Еморі різко підскочив і кинувся до вікна.

– Ага! – сказав він, розглядаючи цих знаменитостей. – Гемберд – сильний, зразу видно, але цей Лангедак – просто неотесаний, хіба ні? Я таким не довіряю. Але алмази здаються досить грубими, поки не ограновані.

– Хтозна, – сказав Керрі, коли хвиля емоцій спала, – ти ж у нас літературний геній. Тобі видніше.

– Цікаво… – Еморі затнувся. – Чи міг би я отаким бути? Думаю, що міг би. Звучить, мабуть, дико, але я б цього нікому не сказав, окрім тебе.

– То пиши, чого чекаєш? Одрости волосся і пиши вірші, як отой Д’Інвільє в «Літературному клубі».

Еморі ліниво дотягнувся до стосу журналів на столі.

– Читав цю останню пробу пера?

– Ніколи не пропускаю. Вони виняткові.

Еморі гортав номер.

– Ого! Він що – першокурсник? – сказав він із подивом.

– Ага.

– Послухай оце! Господи!

Говорить служниця: