Сергій Жадан - Інтернат

– Хто такі? – говорить йому просто в потилицю перший. Паша злякано розглядає його берці – з розбитими носаками, з налиплою торішньою травою, – так само розбиті наколінники, важкі бокові кишені, наповнені чимось гострим і залізним, акаем, який він тримає на руках, мов немовля, що ніяк не засне, розгрузку з кількома запасними ріжками, ошмаття кольорового скотчу на рукавах, а головне – ніж, що стримить зі спеціальної кишені в районі серця, з чорним руків’ям і глибокими на ньому зарубками. Паша мимоволі починає перераховувати ці зарубки, але боєць повторює:

– Хто такі?

Другий і третій стають обабіч, аби перекрити можливі шляхи втечі. Хоча яка втеча? – думає Паша у відчаї. – Яка втеча? Четвертий визирає першому з-за плеча та дивиться з такою підозрою, що Паша аж здіймає окуляри, нібито щоб їх протерти, а насправді – щоб усього цього не бачити. А ось Пітер озирається на голос із безтурботною посмішкою:

– Преса, – говорить він і запихає руку в глибоку кишеню, очевидно, за посвідченням, і всі четверо вмить напружуються, але Пітер уже виймає руку й простягає їм необхідні папери. – Все гаразд, – намагається говорити легко й просто, – преса. Ось посвідчення.

Перший бере посвідчення й, не зазирнувши, передає його за спину, четвертому. Ганс, каже, перевір. Ганс бере й уважно водить червоними перемерзлими пальцями з чорною землею під нігтями вздовж рядків. Пітер, посміхаючись, простягає руку, мовляв, давай, давай назад, у нас тут цікава розмова, не заважайте. І Ганс, завагавшись, уже тягне до нього руку з документами. Втім, затримує рух, і ще раз дивиться в папери.

– Ти коли кордон перетнув? – питає несподівано.

– Місяць тому, – говорить Пітер, витримавши паузу.

– Угу, – не надто вірить йому Ганс. – Я тебе тут з осені пасу.

– Та ладно, – з викликом відповідає йому Пітер.

– Да я тобі кажу, – з таким само викликом говорить Ганс, віддаючи Пітерове посвідчення першому. Той мовчки дивиться на Пітера.

– Послухайте, – каже Пітер, підіймаючись, від чого всі четверо знову напружуються. – Восени я тут теж був. Ось паспорт, там усі штампи.

Він дістає паспорт і соває першому. Перший мовчки передає паспорт за спину, сам не зводить із Пітера очей. Той намагається заспокоїтись, лізе до кишені, від чого всі вкотре напружуються, і дістає сигарети.

– Курити будете? – питає, перебігаючи очима від одного до іншого.

Але всі мовчать. А Ганс, погортавши паспорт, простягає першому, нахиляється й говорить щось йому на вухо. Перший киває та віддає документи Пітеру.

– Так а в чому проблема? – питає Пітер з удаваним занепокоєнням.

Перший військовий довго мовчить, дивлячись на Пітера, а коли той не витримує та відводить очі, говорить:

– Проблема в тому, – говорить, – що хтось стукає. Тобто передає дані. І схоже, що це хтось із цивільних.

– Чому з цивільних? – посміхається Пітер.

– Тому, що всіх інших ми знаємо, – відповідає йому військовий. – Хтось стукає. Ти не знаєш хто? – питає він раптом Пітера.

І тут вони всі вчотирьох беруть Пітера в коло. Той полотніє.

– Ні, – говорить, – не знаю.

– Точно? – перепитує його військовий.

– Точно, – не вагаючись, відповідає Пітер.

– Ну ладно, – говорить на це військовий. – Можеш іти, – каже він Пітеру й раптом повертається до Паші. – Тепер ти.

Паша розгублено чіпляє на носа окуляри й порпається в кишенях, знаходить паспорт, віддає його першому. Але відчуває, що цього недостатньо, що треба якось запевнити їх, мовляв, усе гаразд, жодних проблем із ним, Пашею, нема.

– Я з ним, – говорить він гарячково, повертаючись у бік Пітера.

І раптом зауважує, що Пітера вже немає, що той устиг зникнути, розчинитися в повітрі, забувши на столі непочату пачку міцних сигарет.

Паша сидить у просторій холодній кімнаті з комп’ютером і чорним сейфом – очевидно, в бухгалтерії. Вивіски він не розгледів: Ганс провів його сходами нагору, підштовхнув у сирі сутінки коридору, легко, проте наполегливо, щоби він навіть не думав опиратися. Хоча він і так не думав – пройшов темним коридором, майже наосліп, зреагував на команду за спиною, спинився. Ганс підійшов до дверей, спробував відчинити, дверна ручка в його долоні зламано скрипнула, двері не піддалися. Тоді він надавив на них плечем і тут-таки ввалився до порожньої кімнати. Зайшов, скептично оглянув замкнений сейф, чіпати не став.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.