Сергій Жадан - Інтернат

– Ви чим займаєтесь? – питає.

Паша вагається, якою йому відповідати. Зрештою, відповідає російською.

– Я вчитель, – говорить коротко.

– Ага! – сміється Пітер.

Лізе до кишені, дістає одну за одною дві пачки цигарок: нерозпечатану, з дешевими міцними, і почату, з полегшеними, майже без нікотину. Дешеві ховає назад, натомість виймає дві полегшені, одну простягає Паші. Паша відмовляється, Пітер дбайливо ховає зайву сигарету до початої пачки, а ось іншу недбало підхоплює губами, дістає з непомітної кишені новеньку «зіппо», великим пальцем лівої руки вміло відкидає кришку, підпалює, ховає запальничку назад до кишені, затягується. Він так болісно примружується, ловить себе на думці Паша, ніби самосад курить.

– І де ваші учні? – питає його Пітер, випускаючи дим, від чого голос його звучить хрипко й довірливо.

– На канікулах, – пояснює Паша.

Пітер охоче киває головою.

– Ага, – каже, – на канікулах. Школу й вигадали заради канікул, – говорить. – Я на канікули завжди їздив рибалити зі своїм старим.

– На річку? – уточнює Паша.

– На океан, – говорить Пітер.

– На який океан?

– На Тихий.

Паша не знає що відповісти.

– Ви куди збирались їхати? – питає Пітер, не дочекавшись відповіді.

– В місто, – Паша нервово совається на стільці. Пітер говорить так привітно, що йому відразу ж починаєш не довіряти.

– Ага, – знову тішиться Пітер. – Справи?

– Справи, – подумавши, погоджується Паша. – Племінник в інтернаті. Забрати хочу. На вихідні.

– У вас тут, бачу, щодня вихідні.

Паша думає, що краще на це промовчати.

– Мабуть, іншим разом заберу, – додає, помовчавши.

– Ага, – підтримує його Пітер, – місяці через два.

– Чьо через два? – не розуміє його Паша.

– Ну, поки нова лінія фронту встановиться, поки пункт пропуску запустять, – пояснює Пітер. – Що ж ви його раніше не забрали, раз у вас канікули? Ви що – новин не читаєте?

– Не читаю, – чесно зізнається Паша.

– І я не читаю, – зізнається Пітер. – Я їх пишу, – додає він, витримавши дещо закоротку паузу й, розсміявшись, випускає навсібіч тютюновий дим.

– І шо робити? – розгублено запитує Паша. – У нього зі здоров’ям проблеми, боюсь за нього.

– Забирайте його тепер, – радить йому Пітер, посміхаючись, – вони ще кілька днів будуть звідти виходити, – показує він на бійців довкола, – їм усім зараз буде не до вас. У місті влада міняється. Хто знає, що буде з інтернатом. Новій владі, – киває він головою в бік, де на його думку має тепер бути нова влада, – не до інтернатів. Будуть чистити місто після ваших.

Паші ріже слух оце ось його «після ваших», але він стримується, не заперечує.

– Там же стріляють? – припускає Паша.

– Тим більше, – погоджується Пітер. – Тим більше. Не хотів би я канікули під артобстрілом провести.

Паша гарячково думає. Не вигадує нічого кращого, як подзвонити старому. Дістає «нокіа», набирає.

– І зв’язок теж, місяці через два буде, – коментує Пітер. – І то – якщо ваша влада постарається, – Пітер знову робить наголос на слові ваша. – До цього не старалась, – додає.

Паша дивиться на екран – покриття справді немає. Хоча ще вчора вночі все було в нормі.

– Вони спеціально глушать, – пояснює Пітер, – щоби ваші, – показує довкола, – не знали, яка ситуація. Ніхто нічого не знає, ніхто нікому не довіряє. Середні віки, – додає він і старанно бичкує наполовину докурену сигарету в зробленій із порожньої пивної банки попільничці. – Ви не історію викладаєте? – прискіпливо дивиться на Пашу.

– Ні, – відповідає Паша, – не історію.

– Правильно, – хвалить його чомусь Пітер, – у вашій країні історію вчити – як рибу ловити: ніколи не знаєш, що витягнеш. Хоча мені подобається ця ваша любов до історії, – говорить Пітер, дістає нову сигарету, знову клацає «зіппо», знову пускає в стелю дим, – правильно-правильно, розбирайтесь, копайтесь, молодці. Що би я вам порадив, – продовжує Пітер, відкинувшись на спинку стільця й затиснувши сигарету двома пальцями, і Паша слухає його, аж зауважує, як до зали ввалюється четверо військових, і обличчя в них особливо темні, а рухи важкі й нервові, й очі в них червоні від злості та диму, окидають поглядом приміщення й чітко, безпомилково, відразу вираховують поміж бійців двох цивільних – Пашу й Пітера – і рушають у їхній бік, невблаганно оминаючи столи. І за столами раптом помічають цей рух, і розмови стихають, усі дивляться вслід цим чотирьом, що сунуть до їхнього столу, всі завмерли й напружились, лише Пітер так захопився розповіддю, що нічого не зауважує, сидить спиною до всіх, розглядає Пашу за пасмами диму й говорить із такими серйозними паузами, ніби сам дослуховується до власного голосу. – Я б вам радив обережно поводитися з історією. Історія, знаєте, така штука… – він замовкає на мить, добираючи в голові щось мудре, і раптом зауважує загальну тишу, і дивиться на Пашу пильно-пильно, і Паша не може зрозуміти, що він від нього хоче, аж тут до нього доходить, що він – Пітер – дивиться в його окуляри, дивиться й бачить там віддзеркалення тих чотирьох, що нависають у нього за спиною, і на якусь мить паніка пробігає його обличчям, нервово сіпається кутик вуст, і вена на шиї здригається від судомного бажання обернутися, проте Пітер уміло бере себе в руки й затягується, щоправда дещо нервово, але затягується, акуратно випускає в повітря дим і завершує, – яку ніхто не має права у вас відібрати!