Ярослав Трінчук - Рапсодія у Ре мінорі

– Та не хочу, щоб ти був іншим, я хочу бути з тобою.

– Мабуть, у мене все вже прийняло незворотній характер. Не осуджуй дуже. Надіюся, «там» буде якось інакше…

Дівчина спочатку подумала, що він дражнить її, та коли переконалася, що це серйозно – прочитала в його хижому безжалісному погляді, – злякалася. Потім розплакалася і крізь сльози вигукнула:

– То візьми й мене з собою.

Це його вразило. Вразило і здивувало.

– Навіщо? Ти така гарна, пишна, тобі дітей народжувати, а не думати про дурне.

– Тимофію, ти нічого не розумієш. – І додала з болем: – Абсолютно нічого.

Він хотів перевести розмову на жарт, та вона розплакалася дужче, кинулася на нього з кулачками, він став захищатися, у штовханині вони розпалилися – і попадали в ліжко… І так їм добре стало…

А на небі розсунулися хмари, і сонце поставило посеред кімнати злотисту пляму.

Раптом ударив бубон, зарипіли труби, заскавуліли флейти – грали жалобний марш.

– Сусіда ховають! – скрикнула Яна. – А ми собі таке дозволили…

Суїцидні настрої нападали на нього ще в школі. Окрім всього, його цікавила смерть як сам акт. Що ж воно таке? Що за цим? Тим більше: оце життя не інтересне. Не інтересне до сліз! Усі намагаються його образити; штовхають, обзивають, іноді б’ють. Правда, він довго побої не терпів. Якось узяв у кулак камінь і вдарив у ніс хлопця, який його перед тим побив. Ударив сильно, а коли той уже заливався юшкою, він дав йому ще під око. І сховав у кишеню камінь. Не благородно. Але що зробиш, бити слабших теж не благородно. Тепер образник більше чіплятися не буде. І справді, його уже потім ніхто не кривдив. Його сторонилися. Обзивали здалеку.

В університеті вже не бився ні з ким. Там хлопці розумніші. Але ж без фантазії, без великих прагнень. Поїсти, випити, переспати з дівкою і отримати залік. Все.

– А що ще треба?! – запитували здивовано, коли він допікав їм. – Тимофію, та це ж і є життя.

– Це не життя, це існування приматів.

– Запропонуй щось інше.

– Чорт би вас забрав! – крикнув; треба сказати, що у цей момент вони всі вже понапивалися пива. – Що б я не запропонував, вам нічого не потрібно. Жерти – і не більше. Ідіть у політику! Бачите, там одні ідіоти.

– То ти і нас вважаєш за ідіотів? Гарної думки про друзів, нічого не скажеш.

– Хтось мусить міняти все в державі.

– Не турбуйся, якось воно буде. Ще не було, аби ніяк не було.

– Оце найтрагічніша наша помилка. Ми завжди надіємося, що якось буде. Але тоді буде так, як планує ворог. Бачите – вони у всіх державних структурах, вони захопили інформаційний, культурний, освітній, політичний простір. Вони скрізь. Куди не кинь оком – скрізь ворог. Вони захоплюють наші національні ресурси! Вони витісняють з нашого життєвого простору наш інтелект, нашу культуру, а ми варнякаємо, що якось буде.

– Тимофію, вихід є.

Він зрадів.

– Який? – спитав з надією.

– По одному відстрілювати.

– Ви жартуєте, сучі сини, та я згоден і на це.

Тут він злукавив. Був переконаний, що людину вбити не зміг би. Просто не вистачило б духу. Хіба що в стані афекту. А так, замисливши наперед… Ні, ні. Але ж… убивають. Щоденно. Спокійно. Зважено. Сплановано. За якусь там копійчину. Убивають за гроші! Убивають зі страху. Убивають просто так. Потім дехто потрапляє до тюрми, інші – на шибеницю, а найбільш верткі – як в Україні – беруть владу. І крутиться це колесо вже тисячоліття.

У своїх сумнівах Тимофій якось зізнався товаришам, на що Григорій сказав:

– Я іншої думки. У мене є Батьківщина, у мене є мій життєвий простір, є ті, кого я люблю і ті, хто мене любить, тож якщо хтось посягне на них, я без вагання у’бю його – й жодних питань.

– Але ж я маю на увазі не воєнний час.

– Якщо на тебе або на тих, кого ти любиш, посягають, то для тебе це воєнний час. Очевидно, ти нікого любиш.

– Можливо…

– Я люблю. І, не дай Боже, щоб хтось зазіхнув на те. Уб’ю без найменшого зволікання.

– Недосконала людина, Григорію, недосконала. Вона про вбивство думає.

– Недосконала, – погодився Григорій. – Вона у скаженості своїй зазіхає на моє і прагне відняти його в мене, а я, щоб захиститись, мушу думати про вбивство. Але я, Тимофію, не розумію, чому воно так.

– Я теж не розумію, та переконаний: ти лиш подумав, що ближнього убити можна – ти вже згрішив.

– Якщо для того, щоб оборонити тих, хто дорогий мені, я маю згрішити, то я зроблю це. Без тіні сумніву. На тому світі скажу судді: «Ви дали мені життя, значить, я повинен був його захищати».