Ярослав Трінчук - Рапсодія у Ре мінорі

Тож коли Яна закінчила грати, він розчаровано спитав:

– Вже все?

Дівчина поклала скрипку, помовчала хвилинку, потім співчутливо сказала:

– Все.

– Шкода, мені так гарно було.

– Шкода.

– Зіграй ще.

– Іншим разом.

– Коли ти граєш, я втрачаю себе.

– Чому?

– У мене тоді загострюється не тільки гастрит, а й вина перед людством.

– Тимофію, ти якийсь дивний.

– Я знаю.

– Чому ти не такий, як усі?

– Помиляєшся, Яно, то усі не такі, як я, – сказав абсолютно серйозно.

– Але ж усі мають сім’ї, постійні заробітки, тобі ж уже під тридцять, а поводишся, як розбещений юнак.

– Де у моїй поведінці розбещеність?

– То світ не такий, то депутати дурні, то влада – злодійчуки, то народи тратять ресурси даремно, а самі остаються убогим – ось чим ти переймаєшся. А мені ще й разу не сказав, що любиш, – і ображено відвернулася.

– Яно! – Тимофій зробив вигляд, що здивувався. – А що я роблю час від часу?!

– Пошляк… Пошляк…

– Дякую. Бачиш, як просто стати таким, як усі.

Дівчина здивовано глянула на нього. Чорти б його забрали, та він же все розуміє. Просто грається, поганець. А реагує швидко – іноді речення ще не закінчиш, а в нього відповідь уже готова, та ще й така, що може образити. Поганець, таки поганець…

Якийсь час дівчина мовчала, потім підійшла і, дивлячись йому в вічі, повільно вимовила:

– У нормальних жінки, діти…

– Не можу я мати ні жінки, ні дитини.

– Чому?

– Я маю намір померти.

– Ти що, дурний?!

– Яно моя гарненька, я й справді не хочу жити… Світ чужий мені, я чужий світові – і все, ми квити. Тут навіть без психіатричних ускладнень.

– Ти жорстокий.

– Можливо. Але, щоб ти знала, для мене вже відсутня проблема життя і смерті. Тому такі категорії як милість, жорстокість і таке інше мене вже не цікавлять. Питання стоїть, як померти.

– Тимофію, перестань говорити дурниці.

– Бачиш, і ти розумієш, що життя то дурниця.

– Не чіпляйся до фраз, які нічого не значать.

– Вірно, Яночко, вірно. Та не тільки те, про що ми говоримо, нічого не значить, не значить нічого саме життя. У всякому разі, для мене. Тепер я лише думаю, який кінець обрати. Стрілятися – банально. Мабуть, поїду на Кавказ, викопаю у льодовику яму, прийму снотворне, напишу записку «Найближчі сто років прошу не будити» і засну собі спокійно.

– Ти жорстокий і безсердечний егоїст.

– Знаєш, як відрізнити егоїста від альтруїста?

– Якась дурниця?

– Цілком серйозно.

– Ні, не знаю.

– Того, хто хотів би знати, хто він, треба скинути з сьомого поверху. Якщо кричить «Рятуйте!» – закінчений егоїст, якщо застерігає: «Бережіться там внизу!», то альтруїст.

– Тобі тільки б жартувати.

– Моя добра дівчинко, мені здається, найбільшим жартом є те, що я прийшов у цей світ. Я тут чужий. Я не вписуюся у суспільство. У мене жодна справа не виходить добре. За що б не брався, що б не робив – усе не так.

– Не говори такого. Ти прекрасний архітектор. Ніхто не має стільки замовників.

– Так, багачі наймають мене, і я будую їм гарні «хатинки». Водночас спостерігаю, як опаскуджуються наші міста безглуздими спорудами.

– Тимофію, не можна мучити себе тільки тому, що ти не головний архітектор держави.

– Не тільки. Мені здається, що переді мною якась стіна, і я не знаю, як обійти її, а пробити нема сили.

– То стіна між тобою і людьми. Але ти сам її звів.

– Можливо… Очевидно, я не можу жити в бруді.

– Тимофію – яке у тебе гарне ім’я! – ти витворив собі уявний світ, а що там іншим важко перебувати, або навіть неможливо, то вони не винні.

– Тобі зі мною важко?

– Іноді – нестерпно.

– Я у цьому причина?

– Ні.

– Тоді хто?

– Тут винуватого не може бути… Є те, що є… А знаєш, чому музика така прекрасна?

– Не знаю.

– Тому, що музика це гармонія, а те, що довкола – хаос. Ти прагнеш гармонії між собою й суспільством, але хаос у ньому визнавати не хочеш. Але він є, і буде вічно.

– Маєш рацію. А далі?

– А далі – постав собі завдання, яке годен виконати. Замахнись аж на неможливе, тільки не шукай того, чого бути не може.

– Ти розумно говориш. Розумно… А не здогадуєшся, чому люди охоче дають поради?

– Ні.

– Бо їм не треба їх виконувати. Яке завдання може собі ставити безробітний архітектор… Яно, я знаю, як зробити міста прекрасними, а наді мною насміхаються… Розумієш, насміхаються, як над ненормальним. Скажи, я нормальна людина?

– Тимофію, що за питання дитяче.

– Ти мене визнаєш. Спасибі і на тому. Але ж ти хочеш, аби я був іншим…