Борис Байков - Гуморески і не тільки

Був Миколка геть свавільний,
Розбишака і втікач.
Він в шибки влучав прицільно,
І казав, що винен мяч.

Вчивсь Микола той у школі,
Вже ходив у другий клас.
Знав урок? – З’являвся в школі.
Якщо ж ні – робив вже «пас».

Якось наш герой спромігся
Прогуляти аж два дні.
Казав неньці, що втомився,
Й бачив двійку уві сні.

– Ну скажи мені, Миколо,
Вчитель потім запитав, —
Чом не був два дні у школі?
Знов уроків не читав?

– Позавчора моя мамка
Якраз випрала штани.
Ну а вчора біг я ранком,
Бачу: знов висять вони.

Придивився – інший колір,
Ні! Це, певно, не мої!
Щось знайоме бачив в школі,
Глядь! – я в вашому дворі!

Вмить скумекав – безумовно,
Що й вам випрали штани.
Тож, мабуть, і ви, шановний,
були вчора вихідний!

Знов прийшла пора чарівна
І прокинулась земля.
В лісі проліски, вербина,
Сніжні плями у полях.

А в деревах забуяли
Соки живлення – нектар.
Ось і сонечко заграло,
І віта зелений дар.

Нехай буде ще негода,
Та, як кажуть, то дарма,
Бо прокинулась природа,
І не вернеться зима.

Пахне вже весною в квітні,
Знову радість у серцях,
В незалежній Україні
Майорить народний стяг!

Нам й піввіку не минуло,
Як то кажуть, – ще дитя!
Попри це, усі відчули,
Як покращилось життя.

Ой весна – весна буяє!
Розквітає, наче врода!
Мирний поступ всіх вражає
Українського народу.

Ти чого насупився, Іване? —
Так товариш близький його запитав,
Отже, бачу, і настрій поганий,
Може, трохи вночі недоспав?

Так тому, що зібравсь увілънити
Секретарку свою чарівну,
А, було, вже надумав кохати,
Так устрів у халепу одну.

Днями йду я з роботи додому.
Тільки й втримався ледь на ногах,
Бо побачив її, нашу Тому,
Тягне кошик важкий у руках.

Ну яким би я був джентльменом,
Щоб спокійно дивитись на це,
Кошик враз опинився у мене,
В Томці ж вдячність лягла на лице.

А коли привела в дім красивий,
Ще й пестливо мене обняла,
Поцілунок був дуже чутливий,
Я ж подумав: «Аванс вже дала»!

У наступні хвилини чекання
Я не бачив її лише мить,
Бо вона зачинилась у спальні,
Щоби згодом мене запросить.

Я ж в уяві палкого кохання
Час не гаяв – все з тіла убрав.
Залишилось з’єднатись в бажанні,
Обійняти єдину «май лав».

Раптом чую: «Заходь вже, коханий!»
Я ввійшов і в ту ж мить остовпів:
Бо стою у «костюмі Адама» —
За столом же – весь мій колектив!

Правда, треба віддати пошану:
Колектив мій мене зрозумів.
Бо почув лиш звертання: «Іване,
Спати рано іще, ти ж не пив!»

Ось така драматична вистава
Приключалась, Миколо зі мною.
– Тю, подумаєш, з ким не бувало.
Ти радій, що вернувсь з головою!

Я б з тобою погодивсь, Миколо.
Так! Без гумору тяжко прожити.
Але ж, знаєш, я був зовсім голий,
Тож й від гумору треба спочити.

У степу біля хати
Підростав я на волі,
Як не пестила мати,
Все ж зустрів свою долю.

Хоч не краля з косою,
І рука не тендітна,
Проте ходить босою,
Й до дорослих привітна.

А як з раночку встане,
Ще як півні співають,
Вийде з хати на ганок,
Мов те сонце з-за гаю.

Біле личко рум'яне,
Очі – промінь блакитний,
Губки – морква в сметані,
Шийка біла, тендітна.

Хоч дивись – задивляйся,
Так вже тягне до неї,
А як пройде Милася —
Що зоря над землею.

Кажуть, вправна ж то дівка,
Все літа, як метелик,
З ранку знов до корівки,
Вдень – готує вареник.

А як вечір прилине,
Ми підемо до гаю.
Щоб кохатися вільно
Досхочу у розмаю.

А ліс шупить, гуде, співає,
Верхівки вітер обіймає,