Оксана Калина - Повість про останню любов

– А ви, Маріє, я бачу, жінка прямолінійна й за словом у кишеню не полізете?

– Та вже яка є, – відповіла мама, яка й справді ніколи особливо ласкавою не була.

– Ви дуже гарна, Маріє, – сказав якимсь особливим тоном Пабло, і мама аж зашарілася.

Раптом Пабло глянув на мене, і очі його здивовано округлилися: мовляв, хто це тут тиняється, заважає дорослій розмові.

– Я весь час була тут! – з викликом сказала я. – Дивитися краще потрібно!

– Ваша донька – дуже вихована дівчинка, – у його голосі почулася іронія.

– Ану марш звідси! – шикнула на мене мама. – Вічно свого носа пхаєш куди не просять.

Я, звісно, розвернулась і пішла. І хоча звикла до такої манери спілкування з матір’ю, усе ж сльози образи душили. Навіщо так зі мною перед цим бридким чужаком? Я ж не ховалася і не підслуховувала! Просто вони були такі зайняті собою, що не помічали нічого навколо.

Я весь день думала про заброду Пабло й маму. Думка про те, що між мамою і цим пустопорожнім пройдисвітом зав’яжуться стосунки, не давала мені спокою. Будучи досить дорослою дівчинкою, я прекрасно розуміла: може настати момент, коли в мами хтось з’явиться. Чоловік. Чому ні? Вона молода й гарна. Але ж не цей нікчема! Невже мама не бачить, що він шукає черговий притулок, де можна перебути деякий час? Адже по суті своїй перекотиполе й шукач пригод.

– Який неприємний цей чоловік, – наважившись, увечері сказала я мамі.

– Який? – Вона на мить відволіклася від плити, на якій шкварчала вечеря.

– Той, що сьогодні до нас заходив. Пабло той.

– Чому Пабло? – здивувалася мама. – Це його ім’я?

– Прізвисько.

– А-а-а, – хитнула головою мама, – смішно.

– Кажу, неприємний він, – не відставала я.

Мама раптом розсердилась.

– Як ти можеш судити, приємний хтось чи ні? Сопля в скафандрі! Мала ще висновки робити.

Мама не дуже любила, коли я висловлювала свою думку. Мабуть, через те, що я часто мала слушність. Вона пам’ятала, як у гості до нас приходив покійний татко.

– Хоча… – замислилася мама, – може, і твоя правда.

Та вже на завтра цей неприємний чоловік ремонтував у нас поріг і латав паркан. Це, варто визнати, у нього гарно виходило. Видно, за своє кочове життя багато чого навчився, та й мав хист до майстрування.

А через місяць він переїхав до нас жити.

Просто одного вечора мама повідомила, що «дядько Павло відсьогодні житиме в нас». Мене всю аж затрясло від огиди, коли я побачила, як зачиняються за ними двері маминої спальні.

Я зненавиділа Пабло ще більше. До його честі: у перші місяці свого проживання в нашому домі він так-сяк намагався налагодити зі мною стосунки. Світланка сприйняла його добре, але не через те, що він зміг замінити їй батька, зовсім ні. Для неї головною людиною на землі залишалася я, а що коїлося за межами її маленького внутрішнього світу, який я ретельно оберігала, сестру мало зачіпало.

Отже, Пабло намагався налагодити зі мною стосунки. Грав роль такого собі доброго дядечка, навіть магнітофон подарував. Маленький, касетний, здається, «Легенда» називався. Та я не те що полюбити його не могла, а навіть пройнятися симпатією. Він викликав у мене відразу, як оті жаби, якими я гидувала. Я не сварилася з Пабло, намагалася йому не грубити, просто за можливості уникала.

Мамі це дуже не подобалося.

– Ти псуєш мені життя! – казала вона й додавала: – Утім, як завжди.

Я знала, що мама має на увазі. Якби вона не завагітніла мною, то не змушена була б виходити заміж за татка, і, можливо, її життя склалося б інакше. Але хіба я винна в тому, що вони зустрілися з батьком?

Я намагалася поводитися тихо, як мишка, щоб не дошкуляти матері. Хотілося, щоб вона була щасливою. Може, тоді крихти щастя дісталися б і нам зі Світланкою.

Але примусити себе навіть на догоду матері полюбити Пабло не могла.

Тимчасом він дедалі більше підкорював маму своїй волі. Нічого не можна було вирішувати без його участі, навіть купувати гардини чи тарілки. Якщо раніше мама рідко виходила у «світ» через замкнутість і те, що була гарною вдовою-одиначкою, на яку всі чортом дивилися, то тепер вони з Пабло часто ходили в гості. Йому тільки цього й треба було. Напустить туману, почне плести про свої мандрівки та пригоди, побренькає на гітарі – і все, душа компанії.

Мама явно пишалася своїм обранцем, дивилася на нього, мов на подарунок долі.

Саме тоді я стала помічати, що Пабло випиває. Спочатку він божився, що не вживає зовсім. Перший місяць чи два нашого спільного життя так і було. Та я бачила, яким жадібним поглядом Пабло проводжає того, хто йшов повз із пляшкою пива в руках, або як дивився по телевізору фільми, де показували застілля.