Юрій Пересічанський - Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман

Отже, Славко. В’ячеслав Гервасійович Пузик. З чого ж розпочати розповідь про цього нашого головного героя. Гадаю, що розпочинати розповідь не тільки про головного героя якогось роману, а взагалі про якусь людину треба з чогось головного, з чогось найважливішого, притаманного цій людині. А що для людини взагалі може бути більш важливим, аніж її духовність, її, так би мовити, моральне обличчя. І якщо з цього, найважливішого духоно-морального боку охарактеризувати Славка Пузика, то можна сказати, що про таких людей, як Славко, зазвичай говорять, що це людина добросерда, або ж добродушна, адже і в душі і в серці нашого героя було тільки добро. А ще можна сказати й так, що герой наш був людиною доброї волі, тобто волів добра: скільки себе пам’ятав Славко, тобто протягом усього свого свідомого життя він хотів тільки добра. Так, так, Славко хотів добра, одного добра, тільки добра і нічого окрім добра!

Щоправда, якщо взяти до уваги те, що Славків батько був простим радянським колгоспником, причому дуже, дуже багатодітним, і заробленого тяжкою працею йому заледве вистачало, щоб прогодувати сім’ю, то цілком зрозуміло, що ніколи ніякої зайвої копійки за все життя Гервасій не бачив і ніякого власного добра так і не нажив аж до самої старості. Таким чином, за відсутності хоч якогось більш-менш вартісного власного добра в сім’ї Пузиків, Славкові, хочеш-не-хочеш, а доводилося хотіти добра чужого.

І скільки себе пам’ятав Славко, тобто протягом усього свого свідомого життя він бачив, що в декого з його односельців таки накопичувалось доволі багато добра, в декого ж із колгоспного керівництва від цього добра просто ломилися комори і скрині, а вже щодо голови колгоспу – то від кількості його добра в бідного Славка просто таки паморочилося в голові. І чим більше Славко, за відсутності власного добра, бачив добро чуже, тим більше йому цього чужого добра хотілось. І що ж дивного в тому, що Славко так пристрасно хотів добра чужого, якщо свого власного добра в нього не було. І що ж дивного в тому, що і серце й душа Славка були переповнені виключно цим бажаним добром, адже скрині Пузиків були пусті пустісінькі.

Та на виправдання нашого героя можна сказати, що в його бажаннях та уяві це добро виглядало зовсім не як проста купа звичайних матеріальних благ. Так, так, привласнення добра Славко уявляв собі зовсім не як просте меркантильне накопичення якихось матеріальних цінностей: Славко був упевнений в тому, що варто тільки якомусь звичайному матеріальному предмету стати його, Славковою власністю, як цей предмет із розряду матеріальної цінності відразу перетворився б на цінність моральну, духовну! Так, так, саме так – хай но тільки щось стало б Славковою власністю, уявлялось йому, то це щось відразу перетворилося б із простого бездушного шматка німої матерії на якусь сакральну реліквію, такий собі священний Грааль, який грів би променями благовоління якихось вищих сил.

Або хоча б і ця хата голови колгоспу, що бовваніла напроти хати Пузиків – величезна красива цегляна будівля дому голови колгоспу, яка була завжди перед очима Славка, коли той всідався за стіл виконувати домашні завдання і довго не міг зосередитися на тих завданнях через цю величну споруду. О, якби цей будинок голови колгоспу був його, Славковим, помешканням – то це був би не просто великий і красивий сільський будинок, це був би храм, Парфенон і Софія Київська одночасно! Це був би храм, що випромінював би ті ж благовоління вищих сил. Отак, просто який завгодно завалящий предмет, звичайний шматок холодної грубої матерії, варто йому було б стати власністю Славка Пузика, миттю перетворився б на реліквію благовоління вищих сил – принаймні в це свято вірив сам Славко. Щоправда, вся сила цього благовоління вищих сил, котрі проявилися б у привласнених Славком предметах, поки що зосереджувалась виключно тільки на його ж, власника цих предметів, самого Славка персоні. Але ж… Але, як би там не було, а всяке найзвичайніше добро, привласнене Славком, на його глибоке переконання, ставало б добром незвичайним, добром надзвичайним.

І що ж дивного в тому, що в цього славного нащадка роду Пузиків бажання цього добра виявилося панівним всеохопним бажанням. Адже, за висловом класика, немає такого злочину, на який не пішов би капіталіст заради скількох там процентів прибутку? Отож! Так це сказано про якогось цивілізованого буржуазного, вибачаюсь, буржуя, обтяженого всілякими там філософіями й літературами, Ренесансами й імпресіонізмами, всілякими етиками й естетиками. А що ж казати про якогось рядового радянського Пузика, цей духовно-моральний виплід комуністичної ідеології, в якого могутньою й безжальною гільйотиною марксизму-ленінізму-сталінізму, приведеною в дію механізмом безкінечних голодоморів і репресій, було відтято не лише будь-яке бажання покопирсатися в якихось там Ренесансах і етиках з естетиками, а навіть бажання згадати когось зі свого роду далі третього коліна – і в залишку одні тільки голі-голісінькі, найголіші інстинкти.