Юрій Пересічанський - Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман

Одне слово, якщо говорити про середньостатистичну одиницю розвинутого радянського суспільства в духовному вимірі, то можна сказати, що це був такий собі неандерталець атомної епохи, неандерталець, перед яким технічні досягнення цивілізації розкинули незліченні спокуси безмежних можливостей. А ти при цьому голий, босий і голодний. І здавалося, що треба лише простягнути руку і взяти все, що тобі заманеться. А ти голий, босий і голодний. І як тільки всемогутні кайдани, здавалося, найміцнішої в історії людства радянської державної машини впали, руки таки потяглися. Потяглися в намаганні заволодіти цими, раніше забороненими, але такими бажаними, а тепер і дозволеними, й, здавалося, вже досяжними благами цивілізації. Безліч, безліч, безліч рук, які в єдиному пориві потяглися за омріяними благами, втілюючи в пострадянське життя один з наймогутніших і найпервісніших рефлексів – хапальний рефлекс неандертальця. Щоправда, цього разу неандертальця радянського, але ця обставина лише посилювала хапальний рефлекс. Звичайно, були й винятки, але це аж ніяк не стосувалося як головного героя нашої оповіді, так і абсолютної більшості його співгромадян.

Інша справа, що безмежні блага, які мали б, згідно з мріями, политися молочними ріками із-за «залізної завіси», що зникла, виявилися благами не такими вже й безмежними, точніше зовсім не безмежними. Та ще до того ж між руками й благами виросла ціла гора всіляких перепон, на кшталт інфляцій, криз, безробіття… Але це вже зовсім інша історія. І руки все одно тяглися за благами і хапали все підряд відповідно до рангу: комусь діставалися заводи й фабрики, комусь торгові точки на ринку, а комусь і просто омріяний кусень хліба. Але хапали всі. Хапальний рефлекс і бажання хоч якогось добра були всеохопними, всемогутніми і непереборними.

Особливого ж напруження це непереборне хотіння добра в нашого головного героя досягло в шкільні роки Славка. Звичайна радянська сільська середня школа, до котрої пішов Славко Пузик, як і всі радянські діти, досягши певного віку, здавалося, за визначенням повинна була б нівелювати будь-які відмінності матеріального й соціального стану школярів. Насправді ж ці відмінності були досить таки помітні, особливо ж вони були помітними для надзвичайно вразливого щодо чужого добра ока Славка Пузика. Багато з його однокласників мали такий одяг і взуття, такі портфелі, таке шкільне приладдя, про яке Славко міг тільки мріяти.

Найбільше ж заздрісну уяву Славка вражав син голови місцевого колгоспу Сергій. Мало того, що цей Сергій був на два роки старшим за Славка високим широкоплечим красенем, то ще й одягався, як якийсь капіталістичний буржуй, з самого дитинства мав велосипеди, які міняв на все більші, згідно зі своїм віком, з шостого класу їздив на мопеді, а з восьмого – на новенькій «Яві» чеського виробництва. Хіба ж могло таке залишити Славка байдужим?

Яким же шляхом міг би Славко дістатися до заповітного оволодіння хоч якоюсь більш-менш вартісною часткою омріяного добра? Як відшукати той невичерпний гаманець, який сипонув би скарби на голову сина звичайного радянського колгоспника? Де той «Сім-сім», котрий відкрив би йому печеру з цими скарбами? Такі, й подібні до них, питання нескінченним болючим чорториєм нуртували в стражденній душі нашого головного героя.

Будучи хлопчиком невисокого зросту, з огрядненьким черевцем, з опасистим обличчям з веснянками на кирпатому носі, з водянистими очима під майже білими бровами, і, нарешті, з якимось безбарвним рідким волоссям, яке вже в дитинстві справляло враження облисіння, Славко, ясна річ, прекрасно розумів, що йому ніяк не світить оволодіти скарбом шляхом раптового одруження з якоюсь принцесою. І такий романтичний шлях досягнення омріяного добра був безжально відкинутий Славком вже з перших класів, коли з боку дівчаток він наразився на не вельми прихильне ставлення.

Тоді Славко спробував хоч якось розбагатіти шляхом торгівельної діяльності, що, взагалі-то, з точки зору комуністичної ідеології розглядалось як діяльність буржуазно-капіталістична, тобто ворожа. «Треба просто щось купити дешевше, – метикував собі Славко, – і продати це комусь дорожче, при цьому переконавши цього когось у тому, що він теж купує дешевше». І Славкові таки вдалося провести перші торгівельні операції: він обміняв гумку для стирання на напівсписаний олівець, потім цей олівець обміняв на авторучку без ампулки, потім провів ще декілька обмінів, в результаті яких став власником великого гачка для рибної ловлі. Гачок був і справді великим, тобто риба, яку можна було б упіймати на цей гачок, теж мала б бути великою, але Славко не тільки не вмів ловити рибу, він навіть не бажав вчитися її ловити, оскільки, на відміну від більшості хлопчиків, був не те, що байдужим, а навіть ставився з відразою до риболовлі. Таким чином результат буремної торговельної діяльності Славка навряд чи можна було б назвати вдалим.